Життя на паузі: чому для сотень тисяч ВПО у Дніпрі «тимчасове» стає вічним

Дніпро вже п’ятий рік виконує роль головного гуманітарного форпосту країни. Місто прийняло понад 200 тисяч переселенців, ставши для них тилом, госпіталем і майданчиком для нового старту. Проте за статистикою «успішної адаптації» ховається тиха трагедія: люди, які втекли від війни, потрапили у пастку нерегульованого ринку нерухомості. Чому дім для переселенця сьогодні – це не стіни, а валіза, яку страшно розпакувати?

«Ми не живемо – ми тримаємося»

Олена виїхала з Маріуполя навесні 2022-го під канонаду обстрілів. Її будинку більше немає. У Дніпрі вона живе вже четвертий рік і за цей час змінила чотири орендовані квартири. Її побут – це постійне очікування чергового переїзду. «Ми навіть не розпаковуємо речі повністю. Бо не знаємо, чи залишимося. Ми не живемо – ми тримаємося», – каже жінка.

Ця фраза стала неофіційним девізом для тисяч родин. Життя «на паузі» – не лише психологічний стан, а й жорстка економічна реальність. Згідно з дослідженням «Актуальні проблеми ВПО», 97% переселенців не мають власного житла, а 67% витрачають на оренду понад половину доходу родини.

Місто-рятівник чи ринкова пастка?

Попит на житло у Дніпрі вибухнув миттєво. Ринок відреагував відповідно – ціни злетіли. Для багатьох ВПО це стало справжньою «пасткою бідності».

Наталія із міста Лисичанськ працює у Дніпрі продавчинею. Її зарплата, що складає 18 тисяч гривень, майже повністю зникає у кишені орендодавця. «Вибір щомісяця один і той же: платити за житло – або жити. Іноді ми економимо навіть на їжі», – зізнається вона.

Економіст Олег Пендзин формулює проблему жорстко: ринок не розрахований на вразливі верстви населення. Без втручання держави він просто «виштовхує» переселенців на узбіччя життя.

Системний збій: робота без дому, дім без роботи

В Україні оголилася стара містобудівна проблема: житло будується окремо від економіки.

Ми маємо справу із просторовим дисбалансом:

• Сценарій А: де є робота – немає доступного житла. У Дніпрі є вакансії, але захмарна оренда з’їдає всі перспективи.
• Сценарій Б: де є житло – немає роботи. Люди можуть знайти житло за підйомною для себе ціною, але від роботи воно буде дуже далеко і чимало коштів та часу витрачатиметься на логістику та пальне.

Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова застерігає: коли тимчасове житло стає постійним, люди перестають інтегруватися. Формується новий клас – люди без відчуття дому, які не мають стабільності і не інвестують у майбутнє.

Міжнародні рецепти: як це працює у світі

Українська криза житла для ВПО не є унікальною. Світовий досвід засвідчує: ринок ніколи не вирішить питання самотужки – потрібна активна роль держави.

Наприклад,

у Канаді:

• Community housing: уряд субсидує оренду для малозабезпечених, включно з новими мігрантами та біженцями. Люди стають у чергу, і житло надається за принципом доступності.
• Investment in Affordable Housing (IAH): федеральна програма фінансує будівництво та модернізацію житла у партнерстві з провінціями. Це дає змогу створювати кооперативні та соціальні квартири, які залишаються доступними навіть у великих містах.
• Settlement support: спеціальні організації допомагають новоприбулим подолати бар’єри – від відсутності кредитної історії до високих цін на оренду.

В Угорщині, Польщі, Чехії: після 2022 року активно використовували тимчасові модульні містечка, але паралельно запускали програми довгострокової оренди. Ключовим стало партнерство муніципалітетів із приватними забудовниками, що дало можливість швидко збільшити фонд доступного житла.

Український досвід: те, що вже працювало

У промислових містах,  як-от: Сєвєродонецьк, Павлоград, Первомайськ, Харків, у тому ж Дніпрі – великі підприємства та навчальні заклади забезпечували працівників житлом. Люди отримували квартири або кімнати на час роботи, а після кількох років могли закріпити житло за собою.

Інша практика – співпраця міст із забудовниками. Місцева влада виділяла землю під будівництво, але залишала частину квартир у своєму фонді. Це житло надавали соціально вразливим групам – багатодітним родинам, молодим спеціалістам, працівникам бюджетної сфери.

Цей досвід засвідчує: баланс між ринком і соціальною відповідальністю можливий – і він уже працював.

Звісно, під час війни бізнес має чимало ризиків у прифронтових регіонах, тому про будівництво житла для працівників поки що, звісно,  не йдеться.

Острівці надії та бюрократичні лабіринти

У Дніпрі є успішні, хоча й точкові кейси. Проєкт «ЯМаріуполь. Житло» та реновація гуртожитків за підтримки Франції дали домівки понад 400 родинам. Смарт-квартири, меблі, дитячі майданчики – це приклад того, як може виглядати реальна інтеграція.

Однак таке житло для багатьох ВПО залишається недоступним через складні критерії відбору та бюрократичні перепони.

Смарт-квартири в межах таких проєктів отримали маріупольці, в родині яких є особи з інвалідністю; люди за межею бідності; мати або батько-одинаки тощо.

Не змогла отримати таке житло пані Вікторія з Маріуполя. Із першим чоловіком розлучилися і він залишився на окупованій території. У Дніпрі жінка вдруге вийшла заміж, однак невдовзі після весілля чоловіка мобілізували. Маріупольчанка сама виховує сина-першокласника. Квартиру винаймають поруч із її роботою, аби було зручно та швидко забирати сина зі школи. Однак на місяць їм залишається близько 5 тис. грн, бо 10 тис. грн – оренда квартири.

«Я  змінила б роботу, однак вона буде далі від дому і я  витрачатиму більше коштів на дорогу. Мені немає з ким залишити сина. У Дніпрі я сама, і допомоги немає», – розводить руками Вікторія.

 Тим часом паралельно працює програма «Відновлення».

Пан Володимир виїхав із Бахмута, коли місто вже було практично знищене. У Дніпрі він довго жив в орендованому житлі, чекаючи на рішення держави.

Отримавши сертифікат,  зміг придбати трикімнатну квартиру. Вперше за довгий час з’явилося відчуття стабільності – не тимчасового прихистку, а дому.

«Я щасливий, що знову повернув собі стабільність, придбавши житло. Однак моя мама цього не дочекалася – не витримала евакуації, втрати дому і постійної невизначеності», – розповідає чоловік.

Ця різниця – між тими, хто встиг, і тими, хто ні, – сьогодні дуже відчутна. Але для 200-тисячної спільноти ВПО – це лише крапля в морі.

На рівні держави вже представлено напрацювання щодо комплексної підтримки ВПО. Вони передбачають, зокрема, послугу тимчасового проживання для маломобільних ВПО строком до 12 місяців для людей старшого віку та осіб з інвалідністю.

Висновки: що потрібно змінити

За словами заступниці міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України Тетяни Кірієнко, це рішення не розв’язує проблеми довгострокового проживання. Лише забезпечує оперативне розміщення та допомогу зі стабілізації життєвих умов.

«Замість короткострокових підходів потрібні системні житлові рішення для ВПО. У бюджеті на 2026 рік передбачено 1,5 млрд грн для місцевих громад:

1 млрд – на розширення фонду тимчасового житла, 500 млн – на придбання житла в сільській місцевості. Окремо фокусуємося на людях старшого віку – щоб вони могли жити у звичному середовищі, у власному домі і мати доступ до землі», – підсумувала Тетяна Кірієнко.

Експерти, урбаністи та представники громад також сходяться в одному: точкові рішення більше не працюють – потрібна системна політика.

Передусім – масове будівництво доступного житла. Не тимчасові модулі, а повноцінні квартири, де люди можуть жити роками і будувати своє майбутнє.

Друге – розвиток муніципальної оренди. Міста повинні мати власні житлові фонди, щоб не залежати повністю від приватного ринку, який не зважає на соціальну вразливість.

І третє – поєднання житла з економікою. Надати людині квартиру недостатньо, якщо поруч немає роботи. І навпаки – робота без доступного житла не дає шансу закріпитися.

Дніпро врятував сотні тисяч людей від фізичного знищення. Але сьогодні стоїть інше завдання – дати їм не просто дах над головою, а й  відчуття дому.

Поки житло залишається лише товаром, тисячі людей продовжують жити «на валізах». І ризик тут значно більший: країна може втратити покоління людей, які просто втомилися чекати на стабільність.

Тетяна Володарська

фото з відкритих джерел

Публікація підготовлена редакцією у межах проєкту “Підтримка місцевих медіа для прозорого висвітлення процесів реконструкції”, який реалізує Інститут регіональної преси та інформації (ІРМІ) за підтримки програми Європейського Союзу спільно з Данією, Німеччиною, Францією та Литвою «EU4 Reconstruction». Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції і необов’язково відображає позицію Європейського Союзу, ІРМІ та інших партнерів ініціативи.