Микола Чабан: «І в України – твоє обличчя»

До 250-річчя Петриківки у Дніпрі побачила світ книга відомого письменника та краєзнавця Миколи Чабана «І в України – твоє обличчя. 600 дат і подій з історії Петриківки». Більшість людей знає цей населений пункт за славетним петриківським розписом. Проте історія самого селища рясніє «білими плямами». Автор розкриває історичну хроніку цього краю за кілька століть його існування. Про свою творчу діяльність Микола Чабан розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ЮВІЛЕЙ ПЕРШОЇ КНИГИ

– Пане Миколо, коли з’явилося бажання до написання книг? Як зрозуміли, що хочете присвятити цій справі своє життя?

– Усе було поступово. Моє письменництво має краєзнавчий мотив. А що таке краєзнавство? Це той гумус, який накопичується роками. До речі, у студентські роки я полюбляв читати афоризми, а згодом почав їх писати сам. Вони були присвячені студентському життю. Один із них звучав так: «Якось прокинувся генієм. Але на очі потрапила залікова книжка, і те швидко минуло» (усміхається). Отак і у мене: я не можу сказати, що одного разу прокинувся – і став письменником. Тобто, я багато сил віддав журналістиці, упродовж 40 років працював у газетах Кам’янського і Дніпра. Починаючи з 80-х, став цікавитися історією краю і накопичувати матеріали. У 1993-му вийшла друком моя перша книжечка – «Вічний хрест на грудях землі». Це були історико-краєзнавчі нариси про забуті на той час постаті нашого краю – Адріан Кащенко, Володимир Хрінников, Дмитро Яворницький. До речі, виходить, цьогоріч у мене ювілей: 30 років першій книжці.

– У яких жанрах вам найбільше подобається писати? Скільки літературних праць нараховує ваша професійна скарбничка?

– На сьогоднішній день маю 36 книжок. Це авторські праці, книги у співавторстві, а також упорядковані мною. Є такі постаті, творчість яких довелося повертати з небуття. Для прикладу, «Кобза» Михайла Пронченка, розстріляного поета Криворіжжя. Він – жертва двох систем: нацистської і сталінської. Або історик і археолог Павло Козар, автор розвідки «Лоцмани Дніпрових порогів». Я видав чотири його книжки (зокрема й англійською), які містять і спогади про нього. Також, скажімо, Петро Єфремов – професор нашого університету, репресований у 1930 році. Видав книжку його творів «Молитва Богу невідомому». Це повернення у культурний обіг забутих, заборонених у радянський час українців.

Щодо жанрів моїх творів, то мені завжди подобалось досліджувати людські біографії, «білі плями» історії… Упродовж цих тридцяти років української незалежності видав кілька збірників спогадів – про Дмитра Яворницького, Валер’яна Підмогильного, Василя Біднова. Тож біографічний жанр мені особливо близький. Як журналісту за основним фахом, завжди було цікаво поїхати безпосередньо на місце, побачити все на власні очі, дізнатися певну інформацію тощо. Відтак знаю багато місцевостей України і, звичайно, багато сіл нашої рідної області. Дуже полюбляв їздити Дніпропетровщиною. Колись у газеті, в якій пропрацював три­дцять років, започаткував рубрику «Точка на карті», бо в кожному селі знаходив безліч цікавого.

Мій батько народився на Дніпрових порогах, у селі Майорка Волоської сільради, тож 2019-го ми видали книгу про історію Волоського та волохів, які живуть на Придніпров’ї упродовж 250 років. Тоді ж оприлюднив «Опанасівські фрески». Це про нащадків козацького полковника Опанаса Ков­пака, який наприкінці XVIII століття заснував на Приоріллі села Панасівку та Ков­паківку. А ще виявилося – перед тим він заснував Ковпаківку на Херсонщині. Це зараз окуповані території. Село нині має назву Стара Збур”ївка. Душа болить, бо я там бував кілька років тому. Там живуть наші українські люди, козацькі нащадки, а зараз їх топчуть окупанти. Свого часу я писав і про білорусів, і про німців нашого краю. Хотілося засвідчити, що наша земля стала рідною для різних народів, і якщо жити в мирі, ніхто тут нікого не пригнічував. Ми усі тут народжені. Ми з вами розуміємо, що не було таких конфліктів, які доводили б до війни, це все нам несе чужа сила.

Наприклад, моя мати має білоруські корені, а батько – волоські. Волохи – це молдавани або румуни. Українці – відкритий та дружний народ. Теплої пори року я запрошую охочих на свої екскурсії, й більшість людей дивуються, наскільки наші села багаті на цікаву історію. До речі, подорожувати рідним краєм я запрошую людей уже кілька останніх років. А минулі пів року, коли була сприятлива погода, проводив благодійні екс­курсії для вимушених переселенців. Не просто розповідаю людям історію з книжок, а охоче ділюся з ними тим, що сам відкрив. Так, заприязнився з однією родиною з Краматорська, а це 6 осіб, які намагалися не пропустити жодної екскурсії, і тепер вони жартома кажуть: «Ми вже, мабуть, знаємо більше про минуле цього краю, ніж деякі дніпряни».

ЗВ’ЯЗОК ПОКОЛІНЬ

– Нещодавно ви презентували книжку «І в України – твоє обличчя», присвячену славетному селищу Петриківка. Чим вас вразила історія цього населеного пункту?

– Я звернувся до своєрідного жанру – хроніки. Ніби жанр і не новий, але досить сучасний за подачею, динамічний. Тут буквально по роках описано історію селища. Не хотілося повторювати лише красиві слова про квіточки, розпис, адже це те, що й так усі знають, і про що багато хто писав. Вирішив свідомо ускладнити собі роботу (сміється). Звернувся до першоджерел, перелопатив чимало періодичних видань, вдався до архівних виписок, усних свідчень. Якось, усупереч моїй волі, в книжці владно пролунала пекуча для селян тема землі. В чиїх руках земля? Це питання постійно хвилювало жителів Петриківки. Через перенаселення, економічні виклики й інші обставини вони змушені були покидати насиджені місця, як, зрештою, й нині через війну українці змушені це робити. Вони виїжджали і до нинішнього Солонянського району, і до Кавказу, на Кубань, до Сибіру. Уявляєте, якби ці люди залишилися на рідній землі, було б іще п’ять таких Петриківок! І виїжджали, я вам скажу, не лише найбільш нужденні, але й рішучі, авантюрні, амбітні, такі, які готові почати життя з нуля.

Не оминув і таку пекучу за нинішньої війни тему української ідентичності. Боротьба за наше право на українське. Це тема того, як нас постійно гнобили «брати наші», відмов­ляли в праві на рідну школу, «Просвіту», навіть виникнення петриківського розпису приписували впливові Палеха і Хохломи! Це все помітно в історичній хроніці Петриківського життя. Крім того, звісно, вималювалися яскраві постаті, чудові особистості. А як же без них!? Для мене завжди важливо бачити, відчувати зв’язок поколінь.

Наприклад, на початку XX століття у колись козацькій Петриківці жив і працював геть забутий педагог Микола Кулябка, якого імперська влада постійно переслідувала за його успадковане від січовиків вільнодумство, українські погляди. Його висилали з села, а він працював і сіяв серед своїх учнів «вічне». Невтомно возив дітей на екскурсії до козацького музею Дмитра Яворницького, відкривав їм запорозьку історію. Одним з його вихованців став Олександр Статива, який обрав фах художника. Саме він ініціював, створив і очолив у 1936 році першу школу Петриківського розпису. Однак Стативу вже через рік заарештували і зняли з посади.

Так, постійно наше українство перебувало під недремним оком, під переслідуванням. Це все помітно на прикладі Петриківки, тому і назва така – «І в України – твоє обличчя». Це – рядок з поезії нашої землячки поетеси Наталки Нікуліної. Всі ті випробування, які випадали на долю України, відобразилися на прикладі цього селища. До викладання в школі, яку створив Олександр Статива, він залучив відому майстриню Тетяну Пату, під її крилом зростало наступне покоління митців-фронтовиків – Федір Панко, Василь Соколенко. Цих людей вже і я застав – яскравих представників петриківського розпису. Ось я назвав лише кілька імен, і в роботі над книжкою якраз вималювався згаданий уже зв’язок поколінь. Він такий важливий для України. Якщо цей зв’язок уривається (а його намагалися перервати війнами, депортаціями, виселеннями, голодоморами), то народ просто перетворюється на керовану масу, порушується виплекана століттями ідентичність. Здавалося б, скільки українців живе у росії зараз, а ми їх не чуємо, просто не чуємо, тільки їхні прізвища нагадують про Україну. Це і є розірваний, на жаль, зв’язок поколінь.

– Чи маєте ви ідеї для створення нових видань?

– Уже в друкарні знаходиться ще одна дослідницька праця. У неї три автори: лікарі Зоя Шевцова, Володимир Гапонов і я. Це книга про земських лікарів, земську медицину, про яскраві непересічні постаті. Сьогоднішня війна також явила нам щоденний подвиг лікарів, їхній внесок на вагу золота. І в історії знайш­лися призабуті, проте важливі постаті, гідні нашої уваги.

– Якою ви бачите українську літературу впродовж декількох років? Як вона буде розвиватися?

– Гадаю, це буде література, яка відобразить невимовний сьогоднішній біль, людський пекучий досвід, та, попри все, буде спрямована в майбутнє. Пригадайте, хіба не наш земляк, суперталановитий прозаїк Валер’ян Підмогильний свого часу випередив творчі шукання багатьох представників світового екзистенціалізму, яким після Другої світової давали Нобелівські премії?!

Наша нація міцна. Скільки разів її ховали, а вона все одно, як фенікс, відроджувалася. Знову комусь хочеться, щоб Україна зосталася без українців, але лишаймося оптимістами. Черпаймо сили в пам’яті про наших попередників. Берімо з минулого не попіл, а вогонь.

– Що побажаєте українським творцям і нашій Україні?

– Повторив би з примруженим оком слова, які колись говорив український державний діяч, нарком освіти Микола Скрипник, коли у 1920-х зустрічався з молодими письменниками. Він завершував свої виступи побажанням: «Ростіть великі!». А Україні, звичайно, бажаю скорішої перемоги, розквіту і миру.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ МИКОЛИ ЧАБАНА