Катерина Бульвінова: «Допомога може закінчитися, а тварини не повинні знову опинитися на вулиці»

Пані Катерина з Дніпропетровщини – волонтерка організації Save Animals Ukraine. Для неї допомога – це не вибір, а відповідальність. Бо іноді одна людина справді може стати шансом на життя для інших. Про допомогу тваринам та їх евакуацію з прифронтових територій в ексклюзивному інтерв’ю “Вістям”.

— Коли  ви почали займатися добродійністю, а саме  порятунком тварин із прифронтових зон?

-У квітні минулого року. Перший раз я приїхала в шелтер просто допомогти – поприбиратися. А далі все було, ніби в тумані. Я почала стежити за діяльністю команди. Вони виклали оголошення, що шукають волонтера. Спочатку я допомагала лише в соціальних мережах, але коли бачиш усе зсередини – тоді починаєш розуміти, де ще можеш бути корисною. І щоразу  цієї помочі стає більше.

— Що стало тією точкою неповернення, після якої ви сказали собі: «Я не можу просто дивитися – треба діяти»?

– Я завжди любила тварин, просто раніше не мала можливості повноцінно волонтерити. Були інші притулки – я привозила їм корм, пропонувала допомогу, але часто отримувала відмову. А тут усе інакше: команда Save Animals Ukraine дуже відкрита. Ти можеш реалізовувати будь-які ідеї – від соцмереж до організації процесів, і тебе підтримують. Мені це дуже імпонувало.

Крім того, після підриву Каховської ГЕС, коли затопило Херсонську область, я забрала із шелтера кішку й прилаштувала її в себе. І тоді ще раз переконалася: це «мої» люди. Вони відкриті, щирі – їм неможливо відмовити.

— Чи була у вас до повномасштабної війни якась особлива історія з тваринами, яка підготувала  до волонтерства?

-Ні, чогось такого переломного не було. Я завжди брала тварин безкоштовно – хотіла дати їм любов і захист. Привозила корм у притулки. Мабуть, це була внутрішня готовність допомагати, яка з часом просто знайшла своє місце.

— Є тварина, чия історія зачепила вас найбільше?

-Так, це собачка Ріка. Її вивозили із села Шевченко Донецької області – зараз це окупована територія. Вона маленька, жила сама. Її господарка – бабуся – змушена була виїхати в будинок для літніх людей, а Ріку залишила одну. Сусіди підгодовували її хлібом, просто перекидали через паркан.

Наші хлопці проїжджали повз і забрали її – навіть не було офіційного виклику. Ріка неймовірна: коли приходиш до неї, вона стрибає, бігає, облизує, показує всю свою любов. Ми її врятували, але вже рік не можемо знайти їй родину. І це дуже болить.

— Як загалом відбувається евакуація тварин із небезпечних зон?

– Наша  команда заздалегідь будує безпечний маршрут. Люди, які їдуть на евакуацію, постійно моніторять ситуацію. Волонтери заїжджають максимально близько – туди, куди вже долітають дрони. Це дуже небезпечно. За одну евакуацію в середньому вдається вивезти 15–20 тварин, якщо умови відносно стабільні. Якщо це котики або маленькі собачки – буває і 30–40 одночасно. Усе залежить від обставин.

— Чи доводилося працювати під обстрілами?

– Так. На машині нашої команди встановлений РЕБ. Бувало, що ми бачили, як ворожий дрон летить у наш бік. Часто доводилося  перечікувати, зупинятися, розділятися – люди окремо, автомобіль окремо. Іноді евакуацію змушені скасовувати – через сильні обстріли або тому, що поліція просто не пускає в небезпечний населений пункт.

— У яких областях зараз найчастіше відбуваються евакуації?

– Це Донецька, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області. Прифронтові території, де людям особливо важко виїхати разом із тваринами.

— Що  для вас найважче: евакуювати тварин чи знайти їм нову домівку?

– Найскладніше – знайти родину. Ті, хто хотів узяти тварину, часто вже це зробили. Інші бояться. Люди думають, що у тварин «зламана психіка» після обстрілів, але це неправда – я знаю це з власного досвіду. З евакуацією зазвичай проблем менше: власники самі просять вивезти тварин. Деякі навіть прохають перетримати їх у шелтері місяць-два, поки вони самі  знайдуть житло, а потім забирають своїх улюбленців.

— Ви також виготовляєте окопні свічки для військових. Як виникла така  ініціатива?

– Це було на початку повномасштабного вторгнення рф. Я тоді не працювала, сиділа вдома, а мій вітчим служив у війську. Він постійно розповідав, чого не вистачає їхньому підрозділу. Я почала сама робити свічки – купувала парафін, залучала подруг. Із часом усе закрутилося настільки, що я  відправляла на фронт близько 100 кг свічок на тиждень. Ми проводили майстер-класи, я знімала відеоуроки, залучала людей через соцмережі. Згодом підключилися й інші волонтери, які допомагали з матеріалами.

— Скільки свічок вдається зробити одночасно?

– У середньому – близько 30. А якщо це майстер-клас і багато людей – можемо зробити 200 свічок за дві години.

— Чи отримували ви зворотний зв’язок від військових?

– Так, постійно. Спочатку – від вітчима та його побратимів: вони навіть записували відео з подяками. Згодом – і від інших підрозділів. Пам’ятаю повідомлення від друга, який тоді був під Бахмутом. Він писав, що без цих свічок вони просто не знають, як би виживали.

— Що мотивує вас не зупинятися, коли сил уже немає?

– Мабуть, усвідомлення, що якщо не я – то хто? Але я дозволяю собі відпочивати. Беру маленькі паузи – на тиждень чи два, залежно від морального стану. Це важко, бо я ще працюю на основній роботі. Але тварини мене заряджають. А зі свічками… навіть коли виснажуєшся, варто побачити відео засніжених окопів – і ти розумієш: твоя справа – це чиєсь життя.

— Чи є у вас мрія після перемоги?

– Так. Із дитинства мрію, щоб у мене був дім, де житимуть багато котів. Не притулок у класичному сенсі, а саме мій простір. Я хочу бути фінансово незалежною, щоб не залежати від донатів – бо допомога може закінчитися, а тварини не повинні знову опинитися на вулиці. Тому моя мрія – спочатку стати на ноги, налагодити бізнес, а вже потім реалізувати цю ідею.

Дар’я Любарська,
фото з архіву Катерини Бульвінової