«Вони казали, що прийшли назавжди»: історія українця, який пережив російський полон

Історія українського чиновника, який пережив викрадення, побиття та катування під час російської окупації – і став одним із сотень свідків воєнних злочинів.

Коли навесні 2022 року російські війська окупували невелике селище Михайлівка на півдні України, Андрій Коваленко був переконаний, що найбільшим викликом стане життя під новою владою. Він помилявся. За кілька тижнів його заберуть із власної квартири озброєні військові. Його битимуть у камері колишнього райвідділу поліції, вимагатимуть співпраці, різатимуть руку ножем під час допиту та замкнуть на кілька годин у металевому відсіку, де неможливо ні сісти, ні лягти. Через роки український суд визнає російського військового коменданта винним у порушенні законів та звичаїв війни. Але для Коваленка ця історія досі починається зі звичайного стуку у двері.

Селище, яке прокинулося в окупації

До повномасштабного вторгнення Коваленко працював в органах місцевого самоврядування. Його робота була далекою від війни – комунікація з громадою, інформаційна політика, підтримка офіційних ресурсів селищної ради.

На початку березня російські війська увійшли до Михайлівки.

Невдовзі в селищі з’явився чоловік у військовій формі, якого окупаційна влада представила як нового коменданта.

«Усі дуже швидко зрозуміли, хто тут тепер ухвалює рішення», – згадує Сергій Мельник, колишній голова громади. «Через нього проходило все: адміністрація, поліція, перевірки, затримання».

Місцевим чиновникам, підприємцям і вчителям почали пропонувати співпрацю. Тим, хто відмовлявся, нагадували про наслідки.

«Вони постійно повторювали одну фразу», — каже Коваленко. «Ми тут назавжди».

Другий візит

Перший раз його затримали 19 квітня. Тоді все закінчилося кількома годинами допитів і пропозицією працювати на нову владу. Другий візит став іншим.22 квітня близько п’ятої вечора Коваленко перебував удома разом із донькою. У вікно він побачив групу військових.

«Я одразу зрозумів, що прийшли по мене», – згадує чоловік

П’ятеро озброєних чоловіків піднялися до квартири. Разом із ними був комендант.

«Все, збирайся», – сказав він. Під час обшуку військові забрали гроші та ноутбук.

Після цього чоловіка посадили до автомобіля й відвезли до будівлі районного відділу поліції, яку російські військові перетворили на комендатуру та місце утримання затриманих.

Камера №5

Його помістили до камери разом з іншими чоловіками. Ніхто не пояснив причин затримання.

Не було жодного протоколу. Жодного рішення суду. Жодного обвинувачення.

«Я не знав, чи мене триматимуть день, тиждень чи місяць», – каже потерпілий. Через деякий час двері камери відчинилися. Усередину зайшов комендант.

Побиття

За словами Коваленка, удари почалися майже одразу.Кулаки, лікті, ноги.В обличчя. У ребра. У спину. «Я намагався закриватися руками, але це нічого не змінювало», – розповідав чоловік.

Потім його кинули на стіну. Свідомість зникла. Коли він прийшов до тями, відчув сильний біль у правій нозі. «Він стояв на моєму коліні всією вагою тіла», – згадує пан Коваленко. Пізніше медики зафіксували перелом ребра та інші тілесні ушкодження.

Ніж на столі

Наступного дня пана Андрія його перевели до окремого приміщення. На столі лежав ніж.

Комендант вимагав інформацію про місцевих жителів, які могли підтримувати українську владу, а також про власників мисливської зброї.

«Він говорив дуже спокійно. Наче ми просто розмовляли», –   згадує потерпілий. Потім схопив ніж. Лезо розсікло палець. Кров потекла по долоні. Після цього почалися нові удари.

Один із них вибив кілька зубів верхньої щелепи.

«Я пам’ятаю, як виплюнув їх на бетонну підлогу», – розповідає чоловік, який до кінця не усвідомлював що це відбувається саме з ним.

«Стакан»

Після допиту Коваленка відвели до того, що затримані називали «стаканом». Це була вузька металева ніша. Людина всередині не могла ні сісти, ні лягти. Лише стояти. Годинами.

«Через деякий час перестаєш відчувати ноги Потім перестаєш розуміти, скільки часу минуло», – каже Коваленко. У цьому просторі він провів кілька годин. Пізніше слідчі назвуть це одним із епізодів катування.

Не поодинокий випадок

Історія Коваленка – одна з багатьох, задокументованих на окупованих територіях України.

У вересні 2024 року голова Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні Ерік Мьозе заявив, що слідчі виявили однакові схеми катувань у різних місцях утримання українців.

«Широке географічне поширення місць, де вчинялися катування, та поширеність однакових моделей свідчать про те, що катування використовувалися російською владою як звичайна і прийнятна практика, із відчуттям безкарності», – сказав Мьозе під час виступу в Раді ООН з прав людини.

Для міжнародних правників саме повторюваність таких історій має особливе значення.

Незаконні затримання, побиття під час допитів, погрози, примус до співпраці та утримання в нелюдських умовах фіксувалися слідчими ООН у багатьох окупованих регіонах України.

Чому це воєнний злочин?

У мирний час така справа розглядалася б як сукупність тяжких злочинів проти особи.

Під час війни вона набуває іншого значення. Коваленко був цивільною особою. Комендант представляв окупаційну владу держави, яка контролювала територію. Саме цей зв’язок між насильством і збройним конфліктом перетворює такі дії на потенційний воєнний злочин відповідно до міжнародного гуманітарного права. Женевські конвенції прямо забороняють катування, жорстоке поводження та незаконне позбавлення волі цивільних осіб на окупованих територіях.

Від окремої історії до системної практики

У жовтні 2024 року Незалежна міжнародна комісія ООН дійшла висновку, що катування українських цивільних та військовополонених з боку російської влади мають ознаки не лише воєнних злочинів, а й злочинів проти людяності.

«На підставі зібраних нами доказів ми дійшли висновку, що російська влада діяла відповідно до скоординованої державної політики катувань українських цивільних осіб та військовополонених», –  заявив Ерік Мьозе під час представлення доповіді Генеральній Асамблеї ООН.

Слідчі виявили схожі методи насильства в різних місцях утримання – від окупованих районів України до установ на території Росії. Для міжнародних прокурорів саме такі справи стають елементами великої картини. Одна історія може здатися локальною.Сотні історій утворюють систему.

Дорога на свободу

25 квітня Андрія Коваленка несподівано відпустили. Жодних пояснень він не отримав.

Перед виходом комендант сказав лише кілька слів. «Подумай про свою сім’ю», – неоднозначно прозвучало з його вуст.

Наступного ранку Коваленко разом із донькою виїхав із окупованої території. Він ледве дихав через травмовані ребра. У нього були вибиті зуби. Порізана рука. Але найсильніше запам’яталося інше. «Вони хотіли, щоб ми повірили, що від нас нічого не залежить. Саме тому я вирішив про це говорити».», –  каже він. «Саме тому я вирішив про це говорити».

Чому це є воєнним злочином?

На думку фахівців із міжнародного гуманітарного права, справа виходить далеко за межі звичайного кримінального насильства.

«Ключовим елементом тут є зв’язок злочину зі збройним конфліктом та статус потерпілого як цивільної особи»,  – пояснює докторка міжнародного права Олена Савченко. «Якщо представник окупаційної влади незаконно позбавляє цивільну особу волі, застосовує до неї насильство або катування, це підпадає під заборони Женевських конвенцій і може кваліфікуватися як воєнний злочин», – стверджує юристка.

За її словами, особливо важливим є те, що затримання відбулося без будь-яких процесуальних гарантій, передбачених міжнародним гуманітарним правом для окупованих територій.

«Окупаційна влада не отримує права діяти поза законом лише тому, що контролює певну територію», – зазначає вона.

Що вирішила українська Феміда?

Через кілька років Хортицький районний суд міста Запоріжжя визнав російського військового коменданта винним у порушенні законів та звичаїв війни.

Суд встановив, що потерпілий був цивільною особою, яка перебувала під захистом міжнародного гуманітарного права, а незаконне ув’язнення, побиття та катування були складовими жорстокого поводження з цивільним населенням на окупованій території.

Для Коваленка це рішення не повернуло здоров’я. Не повернуло відчуття безпеки.Не стерло спогадів. «Можна купити новий ноутбук», – каже він. «Можна вилікувати ребра. Але ти завжди пам’ятаєш момент, коли розумієш, що твоє життя повністю залежить від людини зі зброєю». Для міжнародних слідчих його справа – один епізод серед сотень задокументованих свідчень.

Для українських прокурорів – доказ воєнного злочину. Для самого Коваленка – три доби, які досі повертаються у спогадах. А для мешканців Михайлівки – нагадування про те, як виглядала окупація зсередини.

 Тетяна Володарська,
фото з відкритих джерел

Матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”