Микола Яковлев: «Зацікавити навчанням допомогли ігри»

Мешканець Новомосковська Микола Яковлев – людина, яка не тільки навчає грати в ігри, а й передусім розвиває логіку та вчить дорослих і дітей, незважаючи на будь-які життєві труднощі, боротися за власну долю. Вже не один рік Микола Григорович відвідує будинки-інтернати, пансіонати, будинки для людей похилого віку, лікарні та школи міст і районів області, аби подарувати дітям, дорослим, інвалідам, тяжкохворим здорові спортивні емоції й власні книжки. Люди з особливими фізичними потребами отримують можливість відчути запал гри, проявити себе в ній. Ось і поранені захисники Вітчизни, мов серцями оживають, коли пан Микола заходить до палати, відвідує хлопців удома, й невимушено, за теплою розмовою, пропонує пограти.

ДИВАК ІЗ КУБІВКИ

– Миколо Григоровичу, звідки Ваша любов до гри, спорту?

– Від батька. Він був надзвичайно комунікабельною та азартною людиною: захоплювався фотографіями, іграми (карти, доміно, покер), музикою. Грав на мандоліні, ложках, балалайці, особ­ливо полюбляв губну гармошку. Її подарував німець-антифашист, який урятував батька від неминучої голодної смерті в німецькому концтаборі. А ще захоплювався шахами, картами, шашками, доміно. Та йому передусім подобалася логіка в іграх. І мене полонив логічним мисленням.

– Тобто, вже з дитячих років Ви щось вигадували?

– Так, вигадував якісь незвичні ігри, видозмінював відомі, пристосовував до місцевості, фізичних вад гравців. Ще в дитячі роки, в селі Видвиженець, бавився з друзями в лапту, городки, ловитки, настільний футбол-пітчкар, у хокей на траві. Щоправда, про існування такої гри у світі не здогадувався й просто запропонував друзям грати в хокей не тільки взимку. Ми навіть виготовили спеціальні клюшки, й гра «закипіла». Дорослі тоді глузували з мене, вважали диваком. А хлопців збиралось з усього села!

ГРАМОТИ ЗА РЕКОРДИ

– Як трапилося, що Ви стали викладати у школі?

– Через високий тиск не зміг працювати на металургійному заводі й влаштувався у школу вчителем фізичної культури, праці, воєнруком. Та зіткнувся з тим, що заняття праці школярі не дуже полюбляють. Мені ж подобається фінська чи шведська форма навчання, де існує право вибору учня і право вибору вчителя. Замислився: як заохочувати учнів? Тут теж допомогли логіка, ігри. Придумав спеці­альну тестувальну таблицю для уроків праці на тему «морського бою» – з питаннями та відповідями. Також готував стенди рекордсменів та навіть вручав їм грамоти за позитивні чи негативні «рекорди». Наприклад, у нас був рекорд не тільки більшої кількості п’ятірок за тиждень, а й найбільшого числа двійок чи оди­ниць.­ Та одного разу сталася досить кумедна історія. Один хлопчина, який слабенько навчався, підходить до вчителя, просить: «Поставте мені двійку в журнал і щоденник, будь ласка!» Звісно, я не задля того все вигадав, аби діти погано вчилися, а щоб їх якось принадити до навчання та відвідування уроків. Як не дивно, але методи спрацювали. Хлопці та дівчата зацікавилися заняттями й навіть покращили свою успішність.

– Отже, Ваші методи мають результат?

– Я відзначав різні досягнення: хто найдальше стрибне на одній нозі, назад-ліворуч-праворуч, хто найбільше відіжметься від підлоги. Так я за­охочував молодь до спорту, запрошував дітей до своїх спортивних клубів. У Дніпропетровському дитячому будинку-інтернаті стався цікавий випадок. У Дениса Косова була вада: одна нога коротша за іншу. Та дитині захотілось мати від мене грамоту з печаткою. Я хлопчині пояснюю, що для цього потрібно якийсь рекорд поставити. І уявіть, він певний час тренувався стрибати, й на одній нозі подолав аж 125 см. Не очікував, що таке може статися! Моє зерно проросло. Нині цього хлопця показують по ТВ: натренований, здоровий, не п’є, не палить. Тож віра у людину, сила волі й бажання перемогти роблять дива. Вже багато моїх учнів брали участь у Паралімпійських іграх, мають медалі різного ґатунку. Ось і зараз із Ріо повернулись мої вихованці.

– Тобто, гра людям з обмеженими можливостями допомагає?

– Так. Дарує відчуття щастя від реа­лізації. Діти-інваліди завжди чекають мене. Коли прихо­джу – навіть не повертаючись, інтуїтивно відчувають, що то я прийшов, особливо незрячі. Багато з них – пересуваються на милицях чи взагалі прикуті до інвалідного візка. Але як вони люблять спорт, грати у різні, не тільки настільні, а й рухливі ігри! А як наполегливо йдуть до перемоги! Я вчу дітей грати в боче, городки, доміно, боулз, тримі-но, петанк, крокет, гольф офісний і міні, рінго, серсо, стрітбол, шарлін, пахісі, батік, барабашка… Знаю понад сто різновидів! Вигадую ігри для незрячих.

Відвідую й дорослих, мешканців пансіонату в При­дніпровську. Причому, захоплюються грою навіть бабусі-дідусі! На очах вони молодшають.

– Кажуть, Ваші юні вихованці перемогли у логічних іграх вихованців Вальдорфської школи?

– Так, з учнями цієї школи діти-інваліди грали й легко вигравали. Бо я намагаюся вчити дитину у грі думати.

ДОПОМОГА ВОЇНАМ

– Ви приходите й до поранених воїнів. Чи складно з ними працювати?

– Так, з війною на сході України став відвідувати ще й воїнів, які отримали поранення в зоні АТО. Буваю у шпиталях, та здебільшого вдома у хлопців. Заїжджаю в Черка­ське і Гвардійське. Нашим героям, їхнім батькам важко все витримати. Одначе, й у цьому випадку тепла розмова, логічні настільні забави, спорт допомагають. А зацікавити спочатку можна й грою.

– На Вашу думку, участь у грі навчає людей бути сильними?

– Треба вчити людей жити й отримувати радість від життя за будь-що, незважаючи на складні обставини. Наприклад, роздали карти, й вам попали погані. Але ж ви не лишаєте гру за цих умов? Більше того, треба вчитися вигравати, боротися за перемогу. Так і в житті. Попри свою інвалідність, якісь фізичні вади чи душевні болі, треба боротися за власну долю, за долю рідних і близьких.

– Ви – знана людина, мали свої ігрові клуби в Новомосковську. Представники влади не запрошують до співпраці?

– На жаль, зараз здебільшого звертають увагу на тих інвалідів, які можуть взяти участь у Паралімпійських іграх. Тож я лише за власною ініціативою допомагаю. Та, сподіваюся, що мої знання й вміння зацікавлять можно­владців, і я зможу зробити більше.

АНФІСА БУКРЕЄВА, ФОТО З АРХІВУ МИКОЛИ ЯКОВЛЕВА