Андрій Луньов: небайдужий до Дніпра

В оновленій великій залі філармонії ім. Когана у вересні відбувся сольний концерт 28-річного київського піаніста Андрія Луньова, лауреата міжнародних конкурсів, котрого все частіше запрошують вітчизняні філармонії та європейські концертні зали. «Вісті» поспілкува­лися з ним.

ХРАМ НАД РІЧКОЮ

– Андрію, Ви не вперше у Дніпрі. Чи є якісь особливі спогади, пов’язані з нашим містом?

– Уперше я приїхав до Дніпропетровська 14-річним хлопцем, коли моя викладачка Наталія Віталіївна Гриднєва привезла сюди на концерт свій клас. Тоді я саме готувався до Міжнародного конкурсу пам’яті Володимира Горовиця у Києві, тож грав у вашому музичному училищі програму двох турів. Удруге я потрапив сюди 2007 року, коли вже був на першому курсі консерваторії. Я брав участь у конкурсі польсько-­української музики ім. Шопена і здобув І місце. А з 2012-го щороку буваю у Дніпрі з концертами.

– Гуляєте містом чи відразу з вокзалу – до філармонії?

– Куди б я не приїздив із виступом, намагаюся подивитися місто. Адже всі жанрові замальовки, які я виконую, – це мої враження. Коли музикант грає, він постійно передає свої відчуття: від пережитого, почутого, побаченого, прочитаного. Мене найбільше привабили в Дніпрі храм, який стоїть над річкою й якого видно здалеку, і парк навколо нього. Це моє улюблене місце. І дуже подобається парк, що пролягає вздовж трамвайної лінії.

ПОЛОНИЛО ПІАНІНО

– Андрію, як Ви зацікавилися музикою?

– Можна сказати, випадково. Неподалік нашого будинку знаходився Палац школярів. Мені було років 5-6, ми з батьком гуляли вулицею і раптом зайшли до Палацу. Там у коридорі стояв інструмент. Я спробував, почув ці звуки – і відтоді тягнув туди батька мало не щодня, аби пограти на піаніно. Це тривало кілька місяців. Батьки зрозуміли, що це так не минеться, і записали мене до музичної студії при звичайній школі. Через півроку вчителька сказала, що у мене неабиякі здібності, що я її вже майже переріс, і порадила звернутися до викладача музичної школи Любові Михайлівни Данченко. Я вважаю її своєю першою вчителькою: якби не вона, я б не став на професійний шлях взагалі. Вона весь час заохочувала мене грати, розповідала про великих музикантів, давала послухати записи – і я почав жити музичним життям. Але Любов Михайлівна через певний час сказала, що мені потрібен інший педагог – Наталія Гриднєва. У неї я навчався 9 років у спеціалізованій музичній школі ім. Лисенка, а згодом і в консерваторії. Я її дуже поважаю, і ми продовжуємо спілкуватися.

ПРАВИЛЬНЕ ­РІШЕННЯ

– Наталія Віталіївна відома, зокрема, тим, що багато її учнів зробили міжнародну кар’єру, живуть зараз у Англії, Німеччині, США… Чи не хотіли Ви повторити їхній шлях?

– Це важке питання. Через те, що чимало талановитих музикантів, письменників, художників, учених виїжджають за кордон, біднішає наша культура. Якщо весь час усі від’їжджатимуть, хто залишиться у нас? У мене була можливість поїхати на навчання за кордон, але я вбачаю свою місію у тому, щоб розвивати культуру тут. Мій колега Антоній Баришев­ський, котрий переміг на конкурсі Артура Рубінштейна і зараз має концерти по всьому світу, міг переїхати до Франції, але залишається в Україні, аби підтримувати нашу культуру. Я знаю й інших молодих музикантів, котрі міркують так само. І я думаю: за нами – майбутнє. Тому не тільки не комплексую через те, що живу в Україні, а вважаю це рішення правильним. Звісно, я виступаю і даю майстер-класи за кордоном, і надалі, якщо будуть пропозиції там працювати, я погоджуся, але за таким графіком, щоб багато часу проводити й працювати в Україні також.

НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО, ФОТО АВТОРА

Залишити відповідь