Артур Нікулін: «В Україні не знають своєї музики»

2017-го в світі відзначають 220 років від дня народження видатного австрійського композитора, одного із засновників романтизму — Франца Шуберта. У філармонії Дніпра на честь ювіляра фортепіанний концерт дали Віоліна Петриченко (колишня українська, а тепер німецька піаністка) й Артур Нікулін, поки що український музикант. «Вісті» поспілкувалися із Артуром, котрий нещодавно закінчив магістратуру Бельгійської королівської консерваторії.

ВІДДАЛИ БОРГ ШУБЕРТУ

— Артуре, як виникла ідея цього концерту?

— Ми з Віоліною уперше зустрілися взимку в Івано-Франківську. Там був концерт, де ми грали одну п’єсу в шість рук. Нам це сподобалося, і ми подумали: чому б не пограти щось у чотири руки в Дніпрі?

— А заодно і відвідати батьків…

— Так, я — з Кам’ян­ського, Віоліна родом із Запоріжжя, тому цей концерт — це ще й нагода погостювати в рідних містах. Позаяк цей рік — рік Шуберта, ми обрали саме його твори: Віоліна зіграла чотири «Експромти», я — ля-мінорну сонату (яку вже років сім як вивчив, але досі не виходило виконати, і ось нарешті я віддав цей борг Шуберту). І разом ми виконали «Фантазію», яку композитор присвятив своїй учениці — Кароліні Естергазі, в котру був закоханий.

Вітчизняні діаманти

— І Ви, і Віоліна Петриченко відомі тим, що граєте чимало вітчизняної музики — в Україні й за кордоном. На цьому ґрунті ви, напевно, й потоваришували?

— Так, я дуже поважаю Віоліну за те, що вона багато робить для української музики. Зокрема, вже записала два диски з творами Віктора Косенка, Левка Ревуцького, Миколи Колесси, Ігоря та Юрія Шамо, готує зараз диск із творами Василя Барвінського. Це для мене важливо.

— Багато хто вважає, що в Україні не було й немає хороших композиторів…

— У нас немало талановитих авторів. Тільки із сучасних я можу назвати тих композиторів, котрі вже за життя стали класиками європейської музики: Валентин Сільвестров, Євген Станкович, Леся Дичко, вже покійний Іван Карабиць. Їхні твори звучать в Європі значно частіше, ніж у нас. І чимало європейців кажуть, що зараз в Україні — одна з найпотужніших композиторських шкіл. Але в нашій державі вона невідома. У нас майже не грають Лятошинського. Взяти хоча б фортепіанний концерт Косенка, який я цього року грав у Франківську, Житомирі й Миколаєві. До мене в Україні востаннє його виконували того року, коли я народився, — у 1984-му. У нас забутий Василь Барвінський, і Віоліна Петриченко багато робить, аби повернути його на українську сцену.

КУРС НА ЄВРОПУ

— Ви любите вітчизняну музику, але все одно прагнете працювати в Європі. Чому?

— Я — патріот своєї країни. Я її дуже люблю, все роблю, щоб українська музика звучала. Але мені здається, що зараз у нашій державі ставлення до людини мистецтва не є таким, щоб вона хотіла займатися творчістю, мешкаючи саме тут. На жаль. Тому я хочу мати постійне місце роботи, наприклад, в якійсь європейській консерваторії. Це — складно, але надії  не втрачаю.

— Взагалі, шлях українського академічного музиканта — складний. Не шкодуєте, що обрали саме його?

— З дитинства не уявляю себе поза музикою. Я навіть можу сказати, що більше нічого і не вмію робити. Хоча — ні! Ще граю в шашки, я — майс­тер спорту. Звичайно, для даного хобі часу замало, але стараюся хоча б раз на рік десь пограти. У грудні, коли був із концертом у Франківську, там узяв участь у чемпіонаті області. Посів четверте місце.

— Які найближчі музичні плани?

— Мене вже очікує підготовка до 80-річчя Валентина Сільвестрова. Восени будуть кілька концертів в Україні та Європі, в якихось із них і я також гратиму.

Наталя Рекуненко,

фото автора