Іван Чубар з Дніпропетровщини: «Дозволю собі сказати — я щаслива людина» (Фото)

«Можливо тому, що мама народила мене в особливий день Покрови Пресвятої Богородиці, а тато ще змалку навчав жити по совісті. А потім ще й доля моя склалась якось по-особливому, що інколи, не на жарт, називаю себе «везучим».

Є на Хмельниччині гарне село Воробіївка, де тече річка Тернавка, на якій у 60-ті давала світло невеличка ГЕС, а на греблі приймали сонячні ванни відпочиваючі. Якось, купаючись, малий Іванко побачив, як під’їхала «Волга», а з неї вийшла небідна пані й вигукнула по-чудернацькому: «Так это же вторая Швейцария!» А далі герой нашої повісті сказав, притишивши голос: «Я народився у голодний 47-й, але як підріс, то уже знав, що тато мій пройшов усю війну, з якої повернувся разом зі своєю «полуторкою» аж у 46-му і з орденом Червоної Зірки. І значно пізніше я зрозумів, що його оберігав сам Господь від ворожої кулі, бо був він чесною людиною. Спочатку шоферував, а потім призначили тата Івана Даниловича завфермою. Мама Олена Корніївна (світла їм обом пам’ять) працювала дояркою, а тоді на селі 4 класи вважали за високу грамоту, і маму поставили завмагазином. То було вже як довір’я в серйозній роботі, й це увінчалося для мами званням «Відмінник торгівлі». І завжди нас із братом вона повчала: «Сини мої, ніколи не відповідайте на зло злом. Бог усе сам бачить і розсудить».

Якби-то була можливість написати спогади про кожен день із пережитого за 71 рік, то Іван Іванович Чубар назвав би ту книгу ось так: «Мені щастило на хороших людей». А далі повів мову, поринувши думкою у далеке і незабутнє: «Була моя сільська школа, потім індустріальний технікум, хотілося і далі вчитися. Батьки сказали — де бажаєш, там і вчися. Тому зробив найкращий вибір, як тепер вважаю уже з висоти прожитих років, — Хмельницький інститут побутового обслуговування. І саме тут я став активнішим, мене обрали командиром будзагону, потім комісаром обласного штабу, і навіть тепер з гордістю згадую про ту студентську пору, коли ми були першими в зональних змаганнях серед будівельних загонів вузів. Ще на практиці сподобалась мені Дніпропетровщина і після закінчення інституту прибуваю у Солонянський район.

Чубар

От я вже і працюю майстром у кар’єрі, де звичайний робітничий колектив, і постійно мені вчувався голос мого батька, який теж любив гостре слівце, але нам, синам своїм, грозився: не дай Бог будете лаятись — голови повідриваю. То я і по сей день пам’ятаю його науку, але ж у колективі, як у колективі — я вчив їх, а вони вчили мене. То була своя школа життя.

Але невдовзі, хоч я уже і відслужив  армію, і встиг одружитися, складається не досить добре моя доля і я потрапляю до Васильківки, де живу і працюю уже 41 рік. Так за літами збігають літа, але не жалкую, що обрав професію побутовика.

Працюю головним інженером Васильківського райпобуткомбінату. З першого дня записався до бібліотеки, читав книги з економіки, психології, управління, газети і журнали, навіть маю з тої пори диплом «Міс­тер-періодика». Тоді це все так було серйозно, а сьогодні згадую з радістю про цікаву молодість. Проводив у колективі політінформації. А це був 1978-й, і вже через три роки призначають мене директором Васильківського райпобуткомбінату. І як тепер не згадати, причому з гордістю, що один із сільських директорів я був членом колегії обласного управління побутового обслуговування. Тоді Олена Дмитрівна Чайка організовувала виїзні колегії в райони і мені доручала виступити. За годину до початку, заходжу в місцеву бібліотеку, переглядаю районну газету і не знаходжу жодного слова про роботу відповідного райпобуткомбінату, тоді стаю до трибуни і говорю так: «Побут працює там добре, де місцева влада його підтримує, як-от у моєму Васильківському районі. Про нашу роботу багато пише районна газета, на День працівника побуту до нас із привітаннями приходить наше керівництво, жодного разу не буває, щоб про нас забули. А тут, я бачу, ви нікому не потрібні, про вас не чують і не бачать…»

Тож хочу сказати, що і сьогодні давні добрі традиції живуть у Васильківці. І це важливо. А тоді ж у нашому райпобуткомбінаті працювало понад 180 людей і було ось що: пошив одягу і взуття, ремонт речей і побутової техніки, перукарня, фотоательє, хімчистка, пральня, баня, столярний цех, майстерня по металу, обрядові послуги, а по селах працювали пунк­ти прийому замовлень. Керувати було нелегко, бо потрібен був план, перепадало і від вищого начальства інколи, але більше було приємного, коли наш Васильківський райпобуткомбінат хвалили і робота наша кипіла, допоки це було потрібно жителям району.

І зараз деякі потреби відійшли в історію, але побут живе і стало легше керувати ним з приходом так званої ринкової економіки. Згодом додалося більше і громадської роботи. У 92-му була створена Васильківська район­на організація «Союз Чорнобиля України», мене обирають заступником голови, а згодом і головою. 180 ліквідаторів тоді було, багатьох уже немає серед нас. Кожного року зустрічаємось біля нашого меморіалу — це мармурова стела, в яку наче врубано важкий, як сама трагедія, дзвін і напис «Ліквідаторам Чорнобильської катастрофи від вдячних земляків». І обов’язково — традиційний мітинг і поминальний обід. З нами завжди наш мер С. В. Павліченко, голова Васильківської райради Т. Г. Мозгова, її заступник В. І. Кравець.

Це дуже важливо, що керівництво наше небайдуже до чорнобильців, до ветеранів. І це я знаю точно, бо, 20 років віддавши організації чорнобильців, я зараз очолюю районну організацію ветеранів. Мене вчили батьки допомагати людям, так і живу за законом людяності».

Я поспішала за кожним сказаним словом мого героя, а сама думала, як багато ще недописаного залишиться в його біографії, і все ж іще кілька штрихів до портрета великодушної людини додам ось так, як мовив Іван Іванович наприкінці нашої зустрічі: «Я щасливий, бо маю кохану дружину Любов Олексіївну, вона у мене «Відмінник освіти України», викладачка швейної справи у школі; маю хороших дітей: старша Оксанка — професійний дизайнер, визнана у 2005 році на обласному конкурсі «Людина року» кращим дизайнером у сфері побутового обслуговування; менша Леся закінчила Харківський політех і займається викладацькою діяльніс­тю. До речі, Леся є ще й співавтором підручника для вузів «Організація харчування на підприємствах ресторанно-готельного бізнесу», вивчивши досвід країн Євросоюзу. Один екземпляр вона подарувала і Васильківській районній бібліотеці. І я біля них можу похвалитися званням «Заслужений працівник сфери послуг України», маю диплом обласного конкурсу «Людина року» у номінації «Корифей служби побу­ту»; подяку Кабінету Міністрів України, грамоту МНС України, Почесну грамоту Міністерства праці і соцполітики України та багато інших — за все це гріх не подякувати своїй долі. Вона до мене завжди благоволила. Люблю життя, усім цікавлюсь, не оминаю наш знаменитий турнір із греко-римської боротьби імені В. В. Бабича, організований майже 40 років тому заслуженим тренером України С. М. Дараганом, бо і сам в юності займався боротьбою, маючи посвідчення «кандидата в майстри спорту». І так як у мене вже давно немає батьків, але є тяжкохвора мама моєї дружини Зоя Василівна, жителька Солонянського району, то ми її підтримуємо, щоб вона подовше побула з нами на білому світі. Хай цей факт буде як нагадування усім дітям, у яких є старенькі батьки, щоб не забували, що вони дали нам життя.

Бажаю рідній Україні мудрої влади і звичайного людського щастя кожній українській родині. Ваш Іван Іванович Чубар, голова Васильківської районної організації ветеранів, почесний громадянин Васильківського району».

Лілія Данилюк,

фото із сімейного архіву Івана Чубара