Іван Франко: «Я почав писати віршем і прозою ще в нижчій гімназії»

Нещодавно виповнилось 166 років з дня народження видатного українського поета, прозаїка, драматурга, науковця, громадського та політичного діяча Івана Франка, який упродовж своєї багатолітньої діяльності подарував світові кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів.

«КАВАЛОЧОК НІМЦЯ»

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора села Нагуєвичі Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії. Батько, Яків Франко, був заможним сільським ковалем. За однією з версій, його рід походив від німецьких колоністів, чим сам Іван пояснював незвичне прізвище, в якому, мовляв, є «кавалочок німця». Та результати досліджень засвідчують те, що родина Франків мешкала на території давнього Руського воєводства ще до масового переселення туди німецьких колоністів і належала до греко-католицької церкви. Мати, Марія Кульчицька, походила зі збіднілої шляхти, що мала герб Сас, до якого належала більша частина україн­ських шляхтичів у Галичині. Коли Іванові було дев’ять років, батько помер.

З часом мати вийшла заміж за Григорія Гаврилика, молодшого за неї на 6 років, який фактично замінив дітям батька. Через це Франко упродовж усього життя підтримував із ним дружні стосунки, незважаючи на те, що, коли померла мати, Григорій одружився вдруге. У 1862 році вітчим віддав Івана до школи в селі Ясениця Сільна, звідки родом була мати хлопчика. З 1864-го він продовжив навчання в Головній міській школі Отців Василіян у Дрогобичі з німецькою мовою викладання, а у 1867 році вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа, яка переходила на польську мову навчання.

ЧИТАВ І ПЕРЕКЛАДАВ

Під час навчання в гімназії Франко виявив феноменальні здібності: майже дослівно повторював товаришам лекції вчителя; знав напам’ять усього «Кобзаря»; час­то виконував домашні завдання з поль­ської мови у поетичній формі. Охоче читав твори європейських класиків, культурологічні, історіософ­ські праці, книжки на природничі теми. Водночас перекладав Софокла та Евріпіда; комплектував власну бібліотеку, яка згодом налічувала майже 500 книжок українською та іншими європей­ськими мовами; збирав фольклор і писав вірші та прозу. На жаль, було втрачено вірш «Великдень», який Іван присвятив батькові. Його перші збережені поезії — «Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та інші. Драматичні спроби літератора-початківця «Юґурта», «Ромул і Рем» датуються 1873 роком.

Іван Франко з вдячністю згадував про своїх учителів: «Почав я писати віршем і прозою… ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення мого літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети». Верхратський був класним керівником Франка, давав йому читати книги Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка та інших українських письменників. Він організував у гімназії літературний гурток, членами якого стали 12 учнів, зокрема й Іван.

ЗМІНА СВІТОГЛЯДУ

Після закінчення гімназії юнак був змушений заробляти на життя репетиторством. У 1875-му, маючи «похвальне свідоцтво зрілості», вступив на філософський факультет Львівського університету, де передусім вивчав класичну філологію, українську мову і літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства «Академический кружок», був його бібліотекарем; друкував свої твори у «кружківському» виданні — журналі «Друг». Декілька лис­тів Михайла Драгоманова, що надійшли до редакції «Друга», радикально змінили світогляд Івана. Його громадсько-політичну діяльність кваліфікували як соціалістичну пропаганду. Через це Франко був чотири рази ув’язнений авст­рійською владою. Перший арешт у 1887 році змусив перервати навчання в університеті, яке він відновив упродовж 1878-1879 років, прослухавши загалом 7 семестрів.

Повну вищу освіту Іван отримав у 1890-1891-х роках, коли у 8-му семестрі, необхідному для докторату, навчався у Чернівецькому університеті. У 1893 під керівництвом відомого славіста Ватрослава Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Здобув учений ступінь доктора філософії, але до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету допущений не був.

ЖУРНАЛІСТ І ПУБЛІЦИСТ

Іван Франко активно займався журналістською та публіцистичною діяльністю. Разом із Михайлом Павликом видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот»; з Іваном Белеєм — журнал «Світ»; із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш». Також Франко співпрацював у виданнях україн­ських народовольців: газеті «Діло», журналах «Зоря» та «Правда», у багатьох польських і австрійських часописах. Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, разом із діячами «Старої Громади» спробував заснувати власний друкований орган «Поступ». Через це двічі їздив до Києва, де зустрічався з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким та іншими діячами культури, і саме тоді познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

Упродовж певного часу Іван Франко був членом Історичного товариства у Львові. У 1890 році став одним із засновників і першим головою Русько­української радикальної партії (РУРП), редактором її газет «Народ», «Хлібороб» і «Громадський голос». Він тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрій­ського парламенту, але безуспішно через виборчі махінації влади.

НА КОРИСТЬ ЛІТЕРАТУРИ

Майже 10 років свого життя Франко віддав роботі у редакції польської газети «Kurjer Lwowski», але після публікації у Відні статті «Поет зради» з гострою оцінкою творчості Адама Міцкевича, був звільнений під тиском обурених поляків. Того ж року, через передмову до польськомовної збірки прози «Obrazki galicyjskie», зазнав ще й несправедливої критики з боку галицьких народовців.

У 1899-му Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці Михайла Грушев­ського став дійсним, а пізніше — почесним членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ): відтак відійшов від політичної діяльності, обравши для себе літературну і наукову працю. Він очолював філологічну секцію та етнографічну комісію НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник»; у «компанії» з Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком отримав звання почесного доктора Харківського університету. Яскравою ознакою визнання помітної ролі Івана Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте святкування 25-літнього та 40-літнього ювілеїв його творчої діяльності.

ДУЖЕ ОСОБИСТЕ…

За свідченням самого Франка, взаємини з жінками мали значний вплив на його життя і творчість. Він пережив не одне кохання, проте дружиною стала киянка Ольга Хоружинська. Одруження галичанина з «українкою» сприйняли як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: сини Андрій, Тарас, Петро і донька Анна. Щорічно сім’я виїжджала на відпочинок у село Криворівня на Гуцульщині, де збиралися видатні діячі української культури, — Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська та інші.

У 1902 році сім’я почала мешкати у власному будинку на околиці Львова. Нині в ньому розташований Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. Останнє десятиріччя життя письменника тривало на самоті, сповнене випробувань. Тяжко хворіла його дружина, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Сам Франко страждав від інфекційного ревматоїдного поліартриту, який скалічив йому руки. Це значно ускладнило літературну й наукову працю, якої він не припиняв… Через медичні препарати додалися ще й розлади психіки. Тож деякий час письменник перебував у Притулку українських січових стрільців у Львові.

28 травня 1916 року Іван Франко пішов з життя у віці 59 років і без передсмертної сповіді, бо не вдалося знайти священника, якому він відкрив би душу. Його смерть позначилася конфліктом із духовенством. Громада бажала справити покійному парадний похорон, із великою кількістю священників, та виявилося, що про це не може бути й мови. Але через побоювання помсти з боку прихильників Івана Франка похорон усе ж відбувся і 31 травня його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.

УШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ

У 2015 році було засновано Міжнародний фонд Івана Франка, діяльність якого спрямована на створення позитивного іміджу України за її кордонами і на популяризацію наукового і творчого доробку митця. У різних містах України та за кордоном йому встановлено пам’ятники, засновано Міжнародну премію ім. Івана Франка, яка надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу в галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ — ДЖЕРЕЛ)