Іван Шепелєв: «Конферансьє – це і артист, і режисер, і ведучий»

Заслужений артист України, відомий український конферансьє, режисер-постановник Дніпровської філармонії. Сценічний стаж Івана Шепелєва – 45 років, провів понад 15 тисяч концертних програм як конферансьє. В ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» артист розповів про свою професійну діяльність, творчі нагороди та життя філармонії під час повномасштабної війни.

ІЗ САДОЧКА НА СЦЕНІ

– Пане Іване, коли та як ви зрозуміли, що хочете присвятити своє життя сцені? Чому обрали саме режисуру та конферанс?

– Трапилося так, що професія знайшла мене сама. Ще з дитячого садочка, виховуючись у старшій групі, я проводив концерти. Це все завдяки моїй пам’яті, дуже добре запам’ятовував тексти. Згодом я проводив концерти у школі, почина­ючи з 1-го і до 10-го класів. Коли навчався у 9-му класі, мене запросили до театру, а в 16 років я вступив до акторської студії на базі театру в Москві. Закінчив на відмінно, і мене покликали до Мос­ковського театру «Ромен». Грав у спектаклях та вів зіркові концерти артистів цього театру.

У 1978 році мені запропонували взяти участь у Всеросійському конкурсі артистів естради. Я не достатньо підготувався і до звання лауреата не дотягнув, проте отримав статус дипломанта і почесний диплом. Журі у цьому конкурсі очолював Аркадій Ісакович Райкін. І після конкурсу він підходив та спілкувався з учасниками. Райкін оцінив мій виступ і порадив залишити театр, піти на естраду, тому що на той час було мало людей, які займалися б жанром конферансьє. Що я і зробив. Мене запросили до Ленінград­ської обласної філармонії на посаду конферансьє і я був відправлений до Всесоюзної творчої майстерні естрадного мистецтва у Москві, навчався у чудових професіоналів своєї справи. Після цього іще рік працював у Ленінграді і потім повернувся в Україну.

– Як продовжився ваш професійний творчий шлях у рідній Україні?

– Став працювати у державній організації «Укрконцерт», а трохи пізніше – у Кримській державній філармонії, в оркестрі «Крим», під керівництвом народного артиста СРСР Юрія Богатикова. Саме з цим оркестром ми об’їхали пів світу: Куба, Монголія, Польща, Угорщина та інші країни. Було дуже багато концертів та поїздок. Одного разу до своєї групи «Світязь» мене запросив народний артист України Василь Зінкевич. Це досить популярна та шанована особистість. З ним ми проводили мінімум 2-3 концерти на день. Наживо грали музиканти, наживо співав Зінкевич. І, звичайно, наживо працював я. У цьому ансамб­лі я трудився близько 10 років. Так сталося, що паралельно співпрацював із «Тріо Мареничі». Іноді на гастролях я вів їхні концерти як конферансьє. Також вів безліч фестивалів у Криму. Співробітничав із багатьма відомими зірками української естради. Чимось навіть їм допомагав, виводив на сцену, адже конферансьє – це і артист, і режисер, і ведучий.

РІДНИЙ ДНІПРО

– Ви маєте багато нагород і відзнак із різних конкурсів і фестивалів. Яка з них вважається найпрестижнішою?

– У 1986 році мене запросили на Всеукраїнський конкурс артистів естради, на якому я виступав у жанрі конферансу й отримав звання лауреата. Мене нагородили також спеціальним призом Міністерства культури України, вручили нагороду кращого конферансьє. Це було дуже почесно і цікаво. Після цього запрошували на різноманітні концертні програми. Я часто вів заходи у Державному концертному залі «Україна», до речі, були вони різножанрові: святкові, новорічні, різд­вяні тощо. Було багато різних цікавих програм. І приблизно за три роки мене запросили на батьківщину – до Дніпра, у колектив «Водограй» Дніпропетровської обласної філармонії. Його солісткою була Людмила Артеменко. На той час це був досить популярний колектив. Наші гастролі завжди були насиченими, їздили цікавими містами колишнього СРСР. Ми працювали у Таллінні, Ризі, Вільнюсі, Києві. Пів року ми перебували на гастролях. Тоді я працював винятково як конферансьє, але вже пробував себе як режисер.

У 1989 році мене запросили на дуже престижний захід – Всесоюзний конкурс артистів естради розмовного жанру, куди з’їжджалися найкращі артисти-конферансьє та артисти розмовного жанру із 15 республік. Всі учасники повинні вже стати лауреатами своїх республіканських конкурсів, і тільки потім їх могли запросити на Всесоюзний. У нашому акторському естрадному середовищі це був найвищий конкурс. Отримати там звання вважалося найпрестижніше.

– Які ваші спогади із концертних програм тих часів? Чи підраховували, скільки проведених концертів маєте у своїй професійній колекції?

– Мене часто запрошували на масштабні концертні площадки країни. Паралельно працював і на виїзних концертах із Софією Ротару, Аллою Пугачовою, Яаком Йоалою та іншими. І працював у рідній філармонії із групою «Водограй», про яку вже розповідав. Був настільки щільний графік, що вдома я бував за місяць лише 2-3 дні. Якщо враховувати, що на той час було приблизно до 350 концертів на рік, а мій сценічний стаж – це 45 років, то шляхом математики можна порахувати, що приблизно понад 15 тисяч концертів провів.

У 1995 році я отримав звання «Заслужений артист України». До цього часу закінчив режисерське відділення Інституту Карпенка-Карого і навчався на режисера у Бориса Брунова. Це було дуже цікаво – поєднувати: паралельно навчання і постійні концерти. У мене весь час запитували, а коли ж я сплю!? Спав зазвичай я у потязі або літаку. Задоволений, що саме так розподіляв свій час. Досі мені здається, що доба мала тоді не 24 години, а 35. Тоді було потрібно встигнути все. Сьогодні, 2 травня, я граю концерт у Києві, а 3 травня – в мене концерт в Магадані. Це за умови, що переліт тривав понад 12 годин. А потім із Магадана летів до Ташкента на Дні культури України у Ташкенті. Далі вів Дні України в Казахстані, Таджикистані, Туркменістані.

– Коли розпочалася ваша режисерська діяльність?

– Згодом, коли повернувся до філармонії у Дніпрі, я продовжував працювати конферансьє, але мені запропонували паралельну посаду режисера. Це було цікаво. Першу свою програму як режисер Дніпропетров­ської обласної філармонії поставив під назвою «Новорічне артлото». А потім програм було багато. Також я поставив близько 30 програм для циганських колективів, це були театралізовані естрадні програми, сюжетні програми та фольк­лорно-пізнавальні.

У 2010 – 2016 роки запросили, де згодом працював головним режисером, до театру музики під керівництвом Яна Табачника. Там поставив програму «Єврейський дворик» на пісні Яна Табачника, яка була дуже популярною. І чудова програма, на мій погляд, – це «Калейдоскоп эстрадных улыбок». З цією програмою ми побували в Австралії, Новій Зеландії, США.

Отже, в нашій Дніпровській філармонії я працюю із 1988 року як артист-конферансьє та режисер-постановник.

КОВТОК ПОВІТРЯ

– Чим живе Дніпров­ська філармонія сьогодні? Чи збільшилось її відвідування під час повномасштабної війни?

– На сьогоднішній день філармонія дуже змінилася. І змінилася, тому що час такий. Зараз дуже затребувані серед глядачів національні програми, етнопрограми. І я вирішив, що просто необхідно згадувати своє коріння, робити програми з українською музикою, піснею, культурою. Було багато цікавих програм і з початку повномасштабної війни. Ось, здавалося б, війна – а люди ходять до філармонії. Відвідують і просять, щоб обов’язково були концерти. Обов’язково потрібен цей ковток повітря, аби перепочити і мати впевненість у завт­рашньому дні. Також я поставив програми «Співає серце Кобзаря». Це велика програма за участю багатьох артистів філармонії. Також «Єдина родина» – програма за участю естрадно-джазового ансамблю. На мій погляд, ще одна чудова програма «Чарівна бандура», в основі якої – ансамбль бандуристів «Етніка». Гарний колектив із багатою енергією і любов’ю до української пісні. Я поставив для них 6 програм.

– Серед усіх програм, які для вас нійцінніші та особливі?

– Дві програми для мене дуже особливі. Передусім це програма, поставлена за мотивами «Енеїди» Котляревського. Називається – «Слідами Енея». Вона цікава тим, що наповнена не лише сюжетом «Енеїди», а ще й піснями і віршами Івана Котляревського. Мало хто знає, що багато пісень, які ми вважаємо українськими народними, були написані Котляревським.

І ще одна дуже дорога для мене вистава – це концерт-присвята україн­ському легендарному «Тріо Мареничі». Я багато з ними працював, робив їм програму на фестивалі у Криму «Кримські зорі». Це спогади про чудове тріо, про дуже творчих людей, які змогли знайти таку форму подачі української народної пісні, що їхні програми збирали величезні зали. У програмі «Концерт-присвята легендарному «Тріо Мареничі» працювали Ольга Бєлова, Вероніка Тупицька, Вікторія Кучер, актор театру «Верим!» В’яче­слав Сердюченко, а також Олександр Соловйов, Олександр Ярмола – це чудові талановиті люди, я їм дуже вдячний за те, що повірили мені і щиро допомогли розповісти про своїх друзів – «Тріо Мареничі». Для мене це справжня подія.

– Ми багато і цікаво поговорили про вашу професійну діяльність, творчі нагороди, визнання публіки. Який головний висновок ви могли б зробити за 45 років роботи на сцені?

– Хочу зазначити, що найголовніша нагорода – це коли тебе пам’ятають, коли тебе пізнають у Дніпрі, Києві, Таллінні, Ризі, коли тебе зупиняють на вулиці і питають, чи працюю я далі, яку маю нову програму, коли будуть концерти. Я вважаю, що така нагорода не лише для мене головна, а й для кожної творчої людини. Тоді відчуваєш, що життя проживаєш недарма. Будь-яка нагорода – це надзвичайні відчуття. Будь-яка нагорода – це певна оцінка того, що ти робиш. А народна оцінка – понад усе.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ІВАНА ШЕПЕЛЄВА