Любив до болю і людей, і землю

Слово пам’яті про  поета і перекладача  Олександра Завгороднього – унікальну людину Придніпров’я. Так про дніпровця – січеславця  писав у своїй книзі  нарисів «Унікальні люди Придніпров’я» Борис Ковтонюк, відзначаючи, що Олесь (так його всі звали) – перший в області  і один з перших в Україні перекладач з естонської та фінської мов, автор близько 30 книг перекладів. Єдиний в Україні двічі лауреат літературної премії Естонії імені Юхана Смуула ( 1976, 1989). А в 1996  році став лауреатом чи не найпрестижнішої  для перекладачів  премії імені Максима Рильського.

IMG_2882 - Копія

Перша збірка Олександра Завгороднього  — «Радію людям» — вийшла 1968 року. Наступна – «Перевесло» — 1986-го… Третя – «Із подиву і  подиху» — 1989-го. Як писав відомий поет Михайло Дяченко  із села Михайлівки Царичанського району  про свого побратима по перу : « Такий часовий розрив між першою та другою книжками Олеся Завгороднього  пояснюється не лише вимогливістю , якою позначений  його кількісно невеликий доробок, але й тим, що  поет , на відміну від «обережних обережників», ніколи не приховував своїх поглядів, зокрема й на болюче національне питання. Через те й жилося йому тоді не просто, а друкувалося-видавалося не рясно».

Народився митець 25 січня 1940 року в  м. Кам’янському на Дніпропетровщині, в родині журналістів. Згодом його батько Сергій Завгородній став письменником і  очолював свого часу  обласну письменницьку організацію. Мати – Євгенія Меркуріївна залишила по собі прозовий рукопис, брат Геннадій  — прозаїк,  перекладав з кримсько – татарської мови, Світлана Графська ( Любомир) – оригінальна поетеса.

Дитинство Олеся  минало  в Криничках, де спекотного  й опухлого з голоду 1947 року він пішов  до першого класу, в  Любомирівці  ( за місцем роботи батьків), а в 1949 році  родина замешкала в Дніпрі, де хлопець вчився в українській школі, вдома теж спілкувалися рідною мовою. То ж від юних літ поетичні рядки писалися українською. Отримавши атестат зрілості , працював різноробом, токарем. З 1960 –го року – навчання  в Дніпропетровському державному  ( нині Національному імені Олеся Гончара) університеті на українському  відділенні  філфаку.  Ще в студентські роки захоплювався художнім перекладом. Закінчивши в 1965 році університет,  працював журналістом в районній та  місцевих газетах обласного центру. З 1968 року – професійний письменник,  член Національної спілки письменників України; 1998 – 2006  роки – літературний редактор обласної педагогічної газети «Джерело».

1

Олесь вважав, що поет, письменник, вчитель, журналіст , навіть уже  знані і досвідчені, все ж повинні постійно працювати з українськими словниками, вивчаючи і поповнюючи свій  лексичний запас, бо ж скарби нашої Мови невичерпні, вона як незглибима криниця, джерельно чиста, здатна вгамувати  спрагу кожного, хто прагне цього.
Шукаю слово, а воно – мене,
Радіємо, коли вдається.
Від зустрічі  в долоні б’ється серце
І ронить птах заобрійний перо…
***
Рідної мови долоні
не  захолонуть ніколи.
Рідної мови очі
Знаю, —  не згаснуть повік.
7.01.2011
Коли  студент українського відділення Олесь Завгородній закінчив вуз в 1965 році, ми  з моїм майбутнім чоловіком , однокурсником Семеном Ковальчуком  стали студентами. Семен писав вірші, друкувався в  пресі, то ж одразу почав відвідувати  університетську літстудію « Гарт». Згадується, як ще навчаючись на вулиці Шевченка, якогось дня після лекцій гамірний студентський натовп сунув до однієї з найбільших  аудиторій на засідання літстудії і як серед нас хвилею війнуло:  прийшли поети Віктор Корж, Олесь Завгородній, Григорій Маловик …  Мене зацікавило прізвище Завгородній,  бо якраз  у нашій Сухачівській книгозбірні  бібліотекар видала для читання книги  Сергія Завгороднього «Краса дівоча» та « Антон Негнибіда», які сподобалися юній читачці. Тоді ж дізналася, що Сергій Завгородній – батько талановитого юнака і що ( сказав хтось із дівчат) видивився він на нашому  курсі симпатичну , співучу  полтавку Тамару Пустовіт. Олесь з Тамарою одружилися одразу   після нашого випускного вечора, 4 липня 1970 року. І коли в червні 2017 –го ми відзначали 47-у річницю нашого випуску, то наступну зустріч призначили на 2020 –й рік, коли збігатиметься дві дати: 50 років від закінчення університету і  золотий ювілей  подружнього життя Олеся і Тамари Завгородніх. До того ж Олесь бував на наших традиційних зібраннях  і одного разу розповів, що його мама, поки була жива, листувалася зі своєю першою вчителькою( Євгенія Меркуріївна була родом з Луганщини) , а тепер  син продовжує  листуватися, замість своєї мами, котра вже в поважному віці відійщла в кращі світи.

Оригінльна  Олесева поезія, витончена й самобутня, яка  часом вкладається в один рядок чи навіть слово, потребує  грунтовного дослідження сучасних літературознавців. У своєму творчому житті поет визнавав лише три культи : культ рідної землі, культ матері і культ слова (М.Дяченко).

Наснилося,
що народивсь у вишиванці.
Нехай це тільки сон,
Та рідне слово в серці запеклося…
2003
***
Знаю прадавні сім чудес світу …
А восьме  —
рідна земля

1970, вибране «Лет», Дн-вськ, «Ліра», 2011

   ***
Найчарівніший сон:
усміхнена  Матуся
бере за руку
і веде в Дитинство…
2009, вибране «Лет», Дн-вськ, «Ліра», 2011

Поетичні твори О. Завгороднього відзначаються особливою гармонією, світлою мелодійністю, своєрідним внутрішнім ритмом, то ж і лягали рядки його поезії на музику, яку писала і виконувала на бандурі  Оксана Кузьменко – донька колишніх політв’язнів  сталінських ГУЛАГів Олени й Олександра Кузьменків ,  бо до них тягнулася   талановита молодь.

Починаючи від 60-х ХХ ст. , коли все тугіше затягувався зашморг навколо української думки, розпочалися арешти і суди над українською інтелігенцією, письменством , митцями, О. Завгородній ніколи не приховував свого ставлення до болючого національного питання, брав участь у дисидентських акціях: активно поширював «Щоденник» Василя Симоненка, статтю « З приводу процесу над погружальським»( коли  горіла  національна бібліотека в Києві). В 1968 році під час кампанії проти роману «Собор» Олеся Гончара, О. Завгороднього викликали на допит ( з Вікіпедії). За домовленністю між українською і естонською Спілками письменників  про творчий обмін молодими літераторами Олесь виїхав до Таллінна, де опановував перекладацьку професію, вивчаючи естонську мову. Перекладав поет із різних мов ще з студентських літ. Перебування в Таллінні стало для молодого українського  митця  своєрідною внутрішньою еміграцією:

Як це – не бачити Дніпра?
Не чути  мови  рідної?
Не можу.
Де б я не був у далині,
спрагло вимріюю Славуту
і тихо – тихо гомоню  із серцем,
яке все там –
де мова і Дніпро.
1987, вибране «Лет», Дн-вськ, « Ліра»,
2011

При нагоді Олесь згадував , що не зустрів жодного естонця, котрий не володів би рідною мовою.
І в усі часи, починаючи від 60-х і до 90-х років  письменницька родина Завгородніх  перебувала під пильним оком  кадебістів.

Попри активну громадсько – політичну діяльність Олесь Завгородній  не полишав своєї поетичної і перекладацької  праці. За 42 роки  з – під пера  Поета  — перекладача вийшли десятки книг, серед яких вирізняються романи – шедеври  « Новий Нечистий із Самого Пекла» А.Х. Таммсааре, «Імператорський божевілець» Я.Кросса, «Монумент» Е. Ветемаа. Письменник добре знаний і у Фінляндії , бо опанувавши й фінську мову, перекладає поетів Суомі. У серії «Перлини світової літератури»  в його інтерпретації  вийшов томик «фінської Ахматової» — Катрі Вала…

Як і  наголошував  Поет, що його книжки  друкуватимуться в Дніпрі лишень в 21 –у столітті,  то ж у 2004 році  в дніпровському видавництві  «Ліра»  вийшла збірка «Життя мойого птах», відзначена літературною премією «Благовіст», а через 7 років (2011)  після вперше виданої у Дніпрі , в «Лірі» , виходить  друком  ще одна його чудова книга  «Лет» — поезії, переклади з восьми мов, гумор та вибране  з української синоніміки – це книга про все, що сколихнуло серце Поета.  Невеличка синонімічна добірка свого часу була передана і автору цих рядків.  Поетові уродини в січні, то ж процитую  цей синонімічний ряд:

До січня
Зими  безмежний білий лист –
Щедрівний, просинець нарешті!
І знову сонця сміх і зблиск,
Підківками погрудень креше…
А неба зоряний кришталь
Сніговика вітає радо.
І так прощатись буде жаль,
Коли надійде лютий владно.

Безмежний білий лист зими, білодорожник, білостежинний, вогневик, водохрещенський, ворожильник, глухозимник, дідусь весні, заспівувач року, зими серединка, зимовий корінник, зоряний, йорданський,колядник, ладен, ловхаєць, лютий, лютовій, льодовик, маківка зими, найзимніший, новорічник, первісток року, перший, погрудень, посипальник, просинець, просин, ранок року, середульший, сивочолий, сніговик, сніжень,сніжнокрилець, стичень( заст.), студзень, студеніят, тріскун, хрещенський, цар морозів, щедрівник, щипун – СІЧЕНЬ…
І ще  приклад  з його титанічної праці в царині української синоніміки: до слова «ДУРЕНЬ»  письменник добрав  більше 160 – ти синонімів, до   х у  р д е л и ц і – понад 140,  і цей синонімічний ряд  Митець продовжував , доки Життя годинник  не зупинив його серце.
Олесь Завгородній , працюючи над Вибраним з української синоніміки, писав: « Для опрацювання слова, вихопленого з огрому  рідної мови, намагаюся вичерпати-вигорнути все: матеріали до нього добираю зі словників , багатющого фольклору, всіляких довідників , записую з народних уст тощо. Зрозуміла річ, не цураюся потужних можливостей словотвору  української літературної мови. До вибраного з української синоніміки намагаюся привносити  подих поезії, спонукати кожного, а насамперед юнацтво, до творчості. Не випадково наприкінці опрацьованого слова або низки слів, опублікованих в періодиці, пишу: до — п о в н ю в а т и м у… Адже рідна мова – наче огром Всесвіту.

Мово рідна! Диво з див, загадкова, по-материнському добра, непохитна супроти всіляких зайд, закорінена в тисячоліття України – Руси. Уявляєшся мені безсонним тривожним вуликом… Я – звичайна  Твоя бджола, яка намагається принести до Твого золотого правічного скарбу й свою трудову крапелину» (1999).
Поезії Олеся Завгороднього також перекладалися  і публікувалися в періодиці, різних виданнях естонською, фінською, литовською, польською, угорською та іншими мовами.

Від студентських літ і до часу, коли рідна земля огорнула своїми обіймами  домовину з тілом Поета( раннього ранку , о 4 год 15 хв. 28 січня 2018 року перестало битися його неспокійне серце)  підтримували з Олесем і Тамарою  дружні творчі зв’язки. Його поезія, художні переклади, зокрема, «Естонські народні казки», твори фінської поетеси Катрі Вала, Вибране з української синоніміки, публіцистика звучали у передачах нашого обласного радіо. А письменник , як завжди,  при кожній зустрічі , щедро дарував свої міні – твори, свої «сміхожаринки і  сміхожуринки», добірки мовних покручів і недбалостей, які називав  н е х л ю ї з м а м и , де зазначав, як говорять і як треба українською:  січас     —  зараз, цієї миті і т.п.;завітав до книжного магазину — завітав до книгарні ; на повістці дня – на порядку денному…

Так і зібралося, окрім Олесевих книг, чимало  віддрукованих чи писаних від руки  аркушів з його авторськими поетичними шедеврами, гумористичними висловлюваннями, вибраним з української синоніміки. Останнього такого аркушика одержала з рук автора 30 листопада 2015 року, коли їздила до родини Завгородніх у село  Йосипівку Магдалинівського району на Дніпропетровщині, де вони давненько поселилися в селянській хаті, поближче до лісу, степової природи, до річки Орільки, де він радів дитинно, вполювавши  У К Р А Ї Н С Ь К У   Т И -Ш У.
Ось цей твір:
Янукович Мегажир’я!

Якось у розмові зі мною Тамара з усмішкою  мовила:  весь час нянькувала Олеся, котрий постійно забував, куди поклав ту ж ручку чи господарський інструмент, бо весь час прибирав  лісові насадження в кінці  городу, створюючи з природнього матеріалу чудернацькі  фігури, казкові образи, припасовував на деревах шпаківні, дуплянки, годівнички і численне птаство наповнювало їхнє обійстя  невгамовним щебетом – співом. Був Олесь і завзятим грибником, обходячи навколішні ліски та переліски. Якраз до  дня народження Тамари ( 6 січня 2018 року, на Свят – вечір)  назбирав грибів у тамтешньому лісі, бо погода для цієї зимової пори була напрочуд тепла. Нічого не віщувало лиха. Напередодні вже тепер свого дня народження – 25 січня – побував у місті, навідав рідних, забрав пошту… І  повертаючись додому потягом,  як часто це робив, написав на маленькому аркушику : « Я так хочу загорнутися в тишу». Таких  аркушиків у Поета залишилося багато, все треба упорядкувати, — говорить Тамара Семенівна, віднаходячи ці маленькі клаптики паперу  з написаним Олесем, — бо ж то чоловік подає мені знаки, — продовжує вона. І згадує, що того дня ніщо не віщувало лиха: наносив води, наготував дрова,  щоб вранці затопити піч, жваво коментував  бій знаменитого українського боксера Усика. А о 4 год. 15 хв. 28 січня 2018 року підступний тромб забрав життя Поета, патріота , борця, Українця . Його   Л Е Т   тепер продовжується у вічності.

Це лиш знає земля. Так і бути повинно…
Мрію птахом осіннім розтати колись,
Щоб востаннє побачити всю Україну
До якої схилявсь і навіки схиливсь…

Таїса Ковальчук,  радіожурналістка, 3.02. 2018 рік, Сухачівка- Січеслав-Дніпро