Людмила Новошевська: «Мені дуже хотілося б зробити в житті все, що я здатна зробити»

У медійному середовищі часто зустрічаються талановиті й небайдужі люди, але значно рідше — ті, хто поєднує одразу кілька творчих і громадських ролей. Саме такою є Людмила Новошевська із Жовтих Вод — журналістка, творча особистість, активна громадська діячка та членкиня Національної спілки журналістів України. Про витоки своєї творчості, цікавий життєвий шлях, цінності та мрії Люся Новошевська розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям Придніпров’я».

Перше знайомство з Люсею (саме так її звикли називати близькі та друзі) для тисяч мешканців Жовтих Вод та околиць розпочалося на початку 2000-х років, коли мила привітна дівчина розпочала працювати у Приватній незалежній телерадіокомпанії «СТЕП». Цікаві репортажі, авторські програми, душевний «Відеопривіт» (привітання для іменинників), а згодом відповідальна роль редакторки ТРК. Творча робота Люсі викликала захоплення у  телеглядачів та повагу  серед колег. Але це був тільки початок!

Відповідальна секретарка редакції газети «Жовтоводські вісті», кореспондентка ІА «Имеется мнение», головна редакторка газети «Вісник краю» – завдяки роботі у медійній сфері Людмила здобула авторитет у місті, а також чимало професійних відзнак. Ставала лауреаткою творчих конкурсів ДОО НСЖУ, перемогла у номінації «Теленовини-2013» у конкурсі «Медіалідер Дніпропетровщини», здобула Гран-прі Міжнародного мистецького багатожанрового фестивалю-конкурсу «Ти у серці моїм, Україно!» у літературному жанрі та стала лауреатом І ступеня у номінації «Образотворче мистецтво» (2023 р.). За активну громадянську позицію, мужність, незламність духу була відзначена Національною спілкою журналістів України спеціальною нагородою – «Хрест громадянських заслуг».

Окремим складником творчості Люсі стала поезія. Один із її віршів зацікавив музикантів гурту «Дзвони» з Коломиї (Івано-Франківська область) – так народилася пісня «Я сильна, я вільна» (слова Л.Новошевської, музика В.Кузнєцова).

Із 2017 року Людмила почала активно розвивати свій талант в образотворчому мистецтві та згодом розкрилася як майстерна художниця й керівниця дитячої художньої школи. На початку повномасштабного вторгнення рф за підтримки чоловіка Євгена на волонтерських засадах почала проводити заняття для дітей ВПО, допомагаючи їм соціалізуватися, краще адаптуватися на новому місці та зменшити рівень тривожності (адже арттерапія є потужним засобом для цього).

Яскравою подією для Жовтоводської громади став проєкт «Квітка миру». За ініціативи Людмили та Євгена Новошевських на міській площі була намальована величезна 15-метрова квітка, до створення якої долучилися небайдужі містяни.

Квітка миру вперше зʼявилася 23 серпня 2023 року на День Державного Прапора України та день народження Люсі. Через два роки було проведено ще одну акцію з відновлення малюнка.

Невід’ємною частиною життя Людмили стала йога. Спочатку займалася сама, а згодом стала інструкторкою та сформувала групу, яку зараз веде.

Неймовірною особливістю Люсі є не лише її багатогранність, а й  те, що для багатьох людей вона стала своєрідним маяком, який допомагає рухатися вперед та не розгубитися у вирі сучасного непростого життя. Це людина, яке несе світло й тепло, об’єднуючи навколо себе однодумців. 

–  Люсю, розкажи, яким було твоє дитинство? Чи пригадуєш перші прояви творчих здібностей?

– Я зростала у багатодітній родині: мама, тато, дві старших сестри. Матуся часто мені казала: «Звідки ти така взялася?» У сім’ї ніхто особливо не займався творчістю. Мама працювала на заводі «Електрон», тато – на шахті «Нова». Звичайна робітнича родина, але в ній панували любов, підтримка та почуття гумору, яке допомагало долати труднощі навіть у найважчі часи. Цікавилися і культурою. Пригадую, як разом дивилися фільми, «Пісню року», відвідували місцеві концерти. Вихователі в садочку звертали увагу, що я гарно малюю. Але мені тоді здавалося, що всі діти малюють. Навіть подумати не могла, що згодом це стане для мене важливою справою.

До речі, у дитинстві я була доволі сором’язливою. Пригадую, як пішла до магазину по хліб, і мама дозволила витратити решту коштів на морозиво. Але коли підійшла до прилавка, за яким стояла продавчиня з дуже поважним виглядом, то я засоромилася й потупцювала додому без морозива…

– Хто міг би подумати, що такою була у дитинстві майбутня зірка місцевого телебачення та публічна людина!

– Так, для мене раніше було великим стресом знайомитися з людьми, телефонувати з якихось питань. Але першими «ліками» від сором’язливості стали заняття у драматичному гуртку, де викладала Наталя Миколаївна Гоман. Згодом долучилася ще й до народного театру Палацу культури, яким керувала Галина Олексіївна Красовська. Це був яскравий період мого життя – починаючи з шостого класу і до закінчення школи. Настільки захопилася, що мріяла вступити до театрального інституту або училища. Бачила себе у майбутньому тільки акторкою! Так само, як і моя подруга Тетяна Нестерова.

До речі, вона тоді таки вступила до Дніпропетровського училища культури на режисера та зараз працює за фахом у іншому місті. А мені вступити не вдалося…

Але я багато за що вдячна драмгуртку та театру. Адже саме вони допомогли сформувати впевненість у собі, вміння триматися на публіці, в кадрі, що згодом стало у пригоді під час роботи на телебаченні. Я і зараз не полишаю думки, що колись може ще спробую себе у ролі сценариста чи режисера. Те, що я сприймаю театр не лише з точки зору акторства, а й режисури, допомагало мені створювати фільми, авторські програми. Взагалі, думаю, що художні здібності, театр, журналістика – це все органічно поєднується і дає результат. То я  не розглядала б усе це як окремі таланти, відірвані один від одного.

– Це все уже було згодом, а в той день, коли ти не вступила до театрального, здавалося, що світ рухнув?

– Так. Я гірко плакала, повертаючись із Дніпра… Але за кілька днів була запланована поїздка на Чорне море разом із учасниками театру. Галина Олексіївна організовувала такі поїздки щоліта для всіх учасників – від дітей до  дорослих. Набирався повний автобус. І так цікаво склалася доля, що саме під час цієї поїздки ми познайомилися з майбутнім чоловіком Євгеном. Він не грав у нашому театрі, а дружив із сином Галини Олексіївни. Саме тому і поїхав із нами. У той період Женя тільки повернувся до Жовтих Вод після завершення навчання в університеті та проходження армійської служби. Романтика відпочинку на морському узбережжі, у туристичних наметах, тепле коло цікавих людей – саме у такій атмосфері зародилося наше майбутнє кохання. Почали зустрічатися, через три роки одружилися. Зараз маємо уже два дорослих сини – Павло та Михайло.

– Справді, романтична історія! І ще один привід подякувати театру. Тож із сімейним життям усе склалося чудово, а яке  майбутнє надалі чекало у навчанні?

– За порадою своєї мудрої матусі я вступила до Вищого професійного училища №70, де навчалася на секретарку-референтку. Почалося вивчення сучасних технологій, перехід від друкарських машинок до комп’ютерних програм. У ВПУ-70 була чудова команда КВК. Я стала активною її учасницею. Ми грали, вигравали в інших навчальних закладів. Згадую один із феєричних виступів. На мотив легендарної пісні Tonі Braxton «Un-Break My Heart» я поклала текст «Таня, не плач, не потоне в річці м’яч…» Цю пісню за лаштунками гучним чоловічим голосом у роковому стилі виконував мій Женя, а я – тендітна дівчинка – стояла на сцені та робила вигляд, що це співаю я. Жарт був сприйнятий глядачами на «ура». Цей номер побачив наш жовтоводський шоумен Григорій Разумовський та запросив Женю долучитися до творчих проєктів команди КВК Інституту підприємництва «Стратегія».

Моя студентська активність навіть вразила викладача фізкультури, який почав проявляти лояльність – махнув рукою на моє невміння кидати навчальну гранату на далеку відстань. Іще пригадую харизматичного викладача з прізвищем Пишненко. Коли він бачив, що ми трохи втомилися, то запрошував студентів піднятися та повторювати за ним. І починав плескати у долоні  та наспівувати: «Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе …» Ми тоді всі просто реготали від сміху. Атмосфера настільки розряджалася, що далі вже всі добре працювали. Хто міг подумати, що слова цієї пісні через роки матимуть для мене глибокий сенс…

– Отже, промайнуло навчання, ти отримала диплом із відзнакою та вирушила у доросле життя. Наступним етапом стала робота на телебаченні?

– Спочатку я народила старшого сина Пашу. А у 2002 році прийшла на телебачення. Це, знову ж таки, відбулося з легкої матусиної руки. Саме вона побачила оголошення ПН ТРК «Степ», що їм потрібна ведуча. Вважаю, що це стало доленосною подією. Якби я розпочала свій професійний шлях не із телебачення, то все могло б  бути  по-іншому. Перша моя робота була творчою. Для мене  вкрай важливо, що я отримала можливість робити щось корисне для суспільства, використовуючи власні здібності і  таланти. Я безмежно вдячна за отримані знання, досвід, людську підтримку та багаторічну дружбу Любові Василівні Сандрацькій, директорці компанії. Робота на телебаченні – це популярність, упізнаваність. Не приховую, це важливо для маленького міста.

Із 2006 до 2008 року я працювала у банку. Це додало мені дисциплінованості, певної структурованості, досвіду оформлення документів. Водночас опанувала спеціальність «економіка підприємства» на заочному відділенні ІП «Стратегія». Потім була робота в газеті «Жовтоводські вісті», ІА «Имеется мнение». Згодом працювала головною редакторкою газети «Вісник міста» («Вісник краю»). Дуже вдячна всім колегам та керівникам, із якими довелося працювати. З деякими залишаємося друзями і донині.

– Коли ти серйозно захопилася образотворчим мистецтвом?

– У 2017 році. Тривав непростий період мого життя, переоцінка цінностей… Саме тоді Женя та моя сестра Оля поїхали зі мною в Кривий Ріг та подарували мені мольберт і олійні фарби (раніше я малювала олівцем). Я настільки захопилася, що вже через рік на вільному просторі «ФаСоль» влаштувала першу виставку. Зауважу, що не вважаю себе професійною  художницею. Не маю академічної освіти. Але ж я проходжу навчання онлайн, читаю літературу, раджусь із професіоналами, продовжую вчитися тощо. Хочеться розвиватися самій та розвивати учнів.

– Коли ти розпочала займатися з дітьми?

– У 2021 році. Першою ученицею була Аня. Її матуся побачила мою творчість у соцмережах та звернулася до мене. Потім відомий жовтоводський художник Ярослав Милосердний попросив мене підмінити його на одному із занять у музеї  у ролі викладачки. Я дуже хвилювалася, бо було понад десять дітей. Але все пройшло вдало, я навіть розчулилася та зі сльозами на очах розповідала чоловіку: «Ці дітки такі класні!» І відтоді прийшло розуміння, що я  хочу займатися з дітьми. Хоч це і відповідально, але дуже приємно для мене.

Згодом розпочала проводити групові заняття для дітей. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення рф, ми з Євгеном проводили заняття для дітей ВПО у місцях тимчасового поселення. Згодом у мене набралася власна дитяча група, з якою я почала працювати на Вільному просторі «ФаСоль» (Микола Корощенко). Щиро раділа, що психічний стан дітей, які приїхали з-під обстрілів, змінювався на краще. До занять долучилися і місцеві хлопчики та дівчатка.

Неодноразово ми проводили благодійні виставки-продажі малюнків. Кошти спрямовували на підтримку ЗСУ, а також на допомогу тваринам. Акції проводилися у партнерстві з кафе «Веранда» (Юлія Венгерова).

Двічі влаштовували акцію «Квітка миру». Цю ідею підтримав народний депутат Дмитро Чорний (ми починали збір коштів на фарби самотужки, але він додав значну суму). Другого разу (коли ми відновлювали квітку) міська влада профінансувала закупівлю матеріалів. Приємно, коли ініціативи знаходять підтримку на різних рівнях.

– Скільки років ти вже займаєшся йогою та коли стала інструктором?

– Із 2013 року ми з Женею займалися у Рустама Нежури. Коли він виїхав із міста, вдома мені «не займалося». Потрібна група, колектив, розклад, щоб була дисципліна. Долучалася до онлайн-занять, зокрема до марафонів, які організовувалися у Львові до Всесвітнього дня йоги (21 червня). У 2022 році я почала самостійно вести заняття з йоги. Дякую за підтримку Катерині Бєляковій, директорці Палацу культури, де проводяться заняття.

Йога для мене – це не фізкультура, а стиль життя. Працювати треба на всіх рівнях: і з тілом, і з розумом, і з емоціями. Для цього є фізичні вправи, дихальні техніки, медитація.

Бути йогом – не означає закидати ногу за голову або піти медитувати в позі лотоса до лісу і зректися всього. Бути справжнім йогом – це виконувати свої обовʼязки найкращим чином там, де ти є зараз (і в сімʼї, і на роботі, і в суспільстві).

Так про йогу говорить «Бгагавад-гіта як вона є» – це фундаментальний релігійно-філософський текст, який є частиною давньоіндійського епосу «Махабхарата». Глибокі усвідомлення прийшли під час вивчення цього писання в інституті «Бхагавад-гіти» під наставництвом Марини Таргакової. Це міжнародний освітній проєкт, який пропонує міжконфесійне вивчення стародавнього ведичного тексту та соціальні проєкти на його засадах.

– Як це вплинуло на твоє життя?

– Прийшло важливе розуміння, що я є душа. І я є маленькою частинкою цього Всесвіту. І я тут не просто так. Коли перебуватиму разом із великим цілим, то буду щасливою. Основна наука, яка вивчається на основі «Бхагавад-гіти» – це наука відносин. Якщо простими словами – як бути щасливою людиною у стосунках з усіма, хто є в нашому житті, за будь-яких обставин. Як бути щасливою мамою, дружиною тощо. Ці знання допомогли мені особисто. На мою думку, варто шукати духовних людей, вчитися у них. І я не кажу про якесь конкретне віросповідання. Головне, щоб була віра та людина поруч, яка є прикладом.

– А ти почуваєшся щасливою людиною?

– Так. І певний час мені було навіть соромно, що під час війни я можу відчувати себе щасливою людиною. Але тоді я запитала себе: «А чому ні?» Я намагаюся бути корисною, робити добрі справи, допомагати. Це моя місія. І мені  дуже хотілося б  зробити в житті все, що я здатна зробити.

Олена Кубарєва,

фото з особистого архіву Людмили Новошевської

 

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отримані редакцією.