Містичний цвинтар під Говерлою

Якщо вам до душі міс­тичні історії, коли серцем прагнете побачити маловідомі, таємничі місцини України, відчути легкий холодок страху, — ця розповідь саме для вас, бо ми запрошуємо у дивовижні мандри Карпатами. Підйом на Говерлу став щорічною традицією «Вістей», однак щороку кортить, крім уже побаченого, віднайти нові туристичні родзинки, дослідити маловідомі гірські місцини. Ми почали подорож незвичним шляхом — найдовшим, але не склалося, як гадалося. Шлях завів нас у болотисту та завалену деревами місцину, до цвинтаря часів сторічної давнини.

ПРОРОЧА БІЛКА

Як могло статися, щоб на чітко відзначеній дорозі на Говерлу можна було відійти у бік і майже заблукати? Підйом на Говерлу — то завжди випробування. Як справжня українка, ця красива гора має норовливий, гордовитий характер, який проявляє себе у перемінливих погодних умовах. Те, що на початку підйому світить сонце, не означає, що далі погода не зіпсується! Нам не дуже щастило: рясних злив не було, але Говерла вже кілька днів стояла «засмучена» й вкрита туманами, «зажурена» дрібними дощами. Час від часу визирало сонечко, та це радості не додавало, бо йти вгору поміж вологим камінням і коренями дерев не дуже приємно. І все ж не хотілося, аби гори відчули, що ми налякалися. Тож вирушили, прихопивши з собою плащі.

Зазвичай ми йшли на Говерлу традиційним туристичним шляхом : вгору — «зеленою стрічкою», вниз — «синьою». Та цього разу почали підійматися правішою, найвіддаленішою, дорогою. Обрали її, як не дивно, — через білку. Тільки відійшли від бази Заросляк, як почули позаду якийсь писк. Раптом побачили, що назустріч, через невеличкий гірський потічок, біжить білченя й несамовито верещить. Як тут не зупинитися! Тваринка підбігла до мене й почала швидко лізти по нозі.

Зізнаюся, не дуже приємно, коли просто до обличчя дряпається білка, та ще й кричить, немов навіжена. Враз вона заклякла на хвилину, а потім знову, у саме обличчя, імпульсивно запищала. Від тієї «промови» волосся дибки стало! Здавалося, наче білка попереджала нас про щось. Мало не казала: «Не йдіть на Говерлу!..» Усі, хто це бачив і чув, подумали одне й те ж: «Щось не так буде на горі. Не варто туди йти!» Врешті-решт білка, наче зрозумівши, що її «місію» завершено, — стрибнула собі на землю й побігла по смереці доверху. Після тієї зустрічі на серці стало неспокійно. Додала негативних емоцій і погода. Здійнявся вітер, Говерла ще дужче «насупилася», й раптом пішов рясний дощ. Мовчки ми попрямували далі, не бажаючи поступатися природі й поганим передчуттям.

цвинтар_Говерла

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАВКРУГИ — ЛИШЕ ЛІС

За півгодини зрозуміли, що, відволікаючись на білченя, пішли на гору не тим шляхом. Туристи не зустрічалися, ми опинилися в лісі на самоті. До того ж на одному з поворотів дороги замість вказівки «На Говерлу» прочитали зі здивуванням:«За 500 метрів — цвинтар часів Першої світової війни». Стрілка вказувала ліворуч, униз. «Отакої! Певно, то цікаве місце, та й недалеко, — зазначила дівчина з нашої групи. — То, може, подивимося, бо ж не на гору дертися, а донизу. Що ці 500 метрів! П’ять хвилин». Поки ми розмірковували: «йти чи ні», з вершечка Говерли вдарив грім. Рішення прийшло саме — «йдемо униз». А там, може, й погода покращиться…

Австрійське кладовище часів Першої світової війни у Карпатах — місце містичне, мовчазне і трохи моторошне. Це одна з найневідоміших ділянок маршруту. Річ у тім, що хоч кладовище й розташоване біля підніжжя Говерли, яку щоліта відвідують тисячі туристів, та шлях до нього — непопулярний, бо воно завалене деревами, вогке та болотяне. Та ще й жодної людини назустріч! Тут цілковита тиша — лише ліс навкруги. Деколи зривається вітер: він із цього боку Говерли надзвичайно сильний! Гуде, виє так, наче поруч чи то величезний дракон дихає вогнем, чи то шалений водоспад скидає води. Шлях до цвинтаря 500-метровим не назвеш. Мабуть, ті, хто розмічали дорогу, зробили помилку або схитрували. Йти довше, а може, то час зупиняється? Останні 100 метрів узагалі були якимось випробуванням. Гора ще більше потемніла й на дорозі стало, наче поночі. Жах гадюкою заповзав у серце: здавалося, що зі схилів Говерли, «огортаючих» доріжку, хтось на нас дивиться, вивчає. Місцями западала тиша. Аж у вухах дзвеніло від неї! Додало ефекту й раптове зниження температури повітря, яке ми відчули, наближаючись до цвинтаря…

цвинтар_Говерла

ПЛИТИ — НЕМОВ ВОЇНИ

Аж ось і він! Розташувався на гірському схилі, на невеличкій галявині посеред густого лісу. Дорогою до нього ми побачили чимало решток старих шанців — землянок, у яких перебували ті, хто бився на цих схилах у 1916 році під час тяжких боїв. Тут, серед первозданної краси гір, у полоні папороті поховано кілька десятків австрійських солдат, наразі — й українці за походженням. На могильних каменях можна було прочитати імена воїнів, їхні звання, вік і дату смерті, щоправда, німецькою мовою. Найбільше вразило те, що усі поховані були молодими, мали по 20-22 роки й загинули в один день, 30 серпня (тоді точилися запеклі бої між військами Російської та Австро-Угорської імперій за контроль над карпатськими висотами). Це жахливо! Коли ходили поміж могилами, здавалося, що кам’яні плити — то оті воїни, які повставали з-під землі, перетворилися на каміння, аби мовчазно спостерігати за живими, котрі порушують їхній сон.

Чималого містичного ефекту додавав вітер, — він знову щосили вирував. Гучний шиплячий звук котився схилом гори, мов морські хвилі, й «затоплював». Під впливом вітру, що ледь не виривав із землі папороть, низько головами схилялися смереки. Лише кам’яні могильні плити непохитно стояли, не підкоряючись ані вітру, ані часу!

ДИВНА ЗУСТРІЧ

«Ого-го…» — раптом донеслося здалека… «Ого-го…» Серце защеміло. Схотілося йти звідсіля, аби не тривожити тих, хто міцно спить. У цю хвилину ми почули за спинами живі людські голоси. «Доб­рого дня. Гарну справу робите. Відвідуєте такі місцини…» Навпроти нас, трохи унизу, стояли кілька чоловік. От тільки в тумані їх було не розгледіти. У що були вдягнуті? Здавалося тоді, що у щось військове. Бо занадто зливався одяг з навколишнім природним забарвленням. «А чи не підкажете, як дістатися полонини Кознєска?» Той, хто запитував нас, стояв ближче до цвинтаря і був помітніший за інших, зовсім хлопчаків: чоловік десь років 60-70. Невеликі вуса, акуратна біла борода й окуляри. Оце й усе, що мені запам’яталося! Хоча ні, на спині у нього був великий потертий мішок. «Не знаємо… Та, мабуть, Ви, як і ми, заблукали. Бо у цей бік немає дороги… — відповіла я. — Вертайтеся назад, на головну, — там є знак. Мені здається, Кознєска — то в інший бік від нього».

Чоловік з теплою усмішкою подякував. А оті інші кілька хлопців за його спиною мовчали. «Як ті тіні», — майнуло в голові. Чи то якісь налякані селюки-студенти, які вперше у Карпатах? Певно, що так! І все ж, з появою хоч якихось туристів на серці стало легше. Я трохи відволіклася від нових знайомих, озирнулася на могили — отакої… Сонце вийшло з-за хмар! І галявина одразу звеселилася, вітер вщух. Коли ж знову перевела погляд назад, а це було за півхвилини, побачила — людей ніде не було. Цікаво, що й інші учасники нашої групи раптом втратили з виду диво-туристів. Можна було б подумати, що вони сховалися за поворотом шляху. Але тутешня місцевість із цвинтаря добре проглядалася! Тож, куди поділися ці люди? За п’ять хвилин ми й самі верталися дорогою, якою мали йти й вони. Та на болотяній траві не лишилося навіть відбитків взуття. Обмірковували деталі вже ввечері, у таборі: на серці було «незатишно» від думок: «Може, ми бачили привидів?»

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Цього дня ми так і не потрапили на Говерлу. Цікаво, що витратили на шлях до цвинтаря в обидва боки та перебування на ньому чимало часу! І це при тому, що, здалося, були недовго. Якихось півгодини… Хоча вся подорож тривала саме чотири години! Ще один цікавий момент: повертаючись назад, ми весь час чули поруч уже не вітер, а гру на сопілці чи то на губній гармошці. Отакі от справи! Взагалі, добре, що ми не зійшли на Говерлу. Бо там наші друзі потрапили у жахливу зливу й мало не постраждали від блискавиці. Тож виходить, що білка відвернула нас від біди, привела до містичного місця Карпат, яке охороняють духи воїнів минулого… Хочеться у це вірити. А хто ж той дідусь? Може — Всевишній, який ходить горами, збираючи добрі душі?..

ДОВІДКА ВІД «ВІСТЕЙ»
У 2010 році некрополь під Говерлою розчистили волонтери-скаути. Два дні вони шукали це місце, ще три — розчищали його та маркували маршрут. Тоді ж цвинтар освятили священики православної та католицької церков.

АНФІСА БУКРЕЄВА, ФОТО АВТОРА