Надія Кірса: «У В’єтнамі отримуємо зарплату у мільйонах»

Більшість людей усе життя проводять у країні, в якій народились, хіба що інколи подорожують. А є ті, котрі перебувають у постійному пошуку, прагнуть кардинальних змін. Їхні сміливість та рішучість викликають повагу. Саме така особистість – Надія Кірса із Запоріжжя – ексклюзивно розповіла журналісту «Вістей» про подорожі країнами Азії, зокрема про особливості життя у Китаї та В’єтнамі.

АВТОСТОПОМ АЗІЄЮ

– Надіє, сьогодні у Вашій «скриньці» – подорожі по більш ніж десяти країнах. З чого все починалося?

– Уперше побувала за кордоном під час навчання у Запорізькому національному університеті, спеціальність – «Туризм». Практику після другого курсу влітку проходила в Туреччині. Близько трьох місяців ми з одногрупниками працювали у ресторані при готелі в курортному містечку Бельдібі… Після третього курсу на канікулах подорожувала по Грузії і Вірменії. Взимку літала до Ізраїлю. А в 2014-му з другом подорожували по Середній Азії автостопом. Про­їхали Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Монголію… За мінімальні грошові витрати отримали максимальні враження.

– Не страшно було подорожувати автостопом?

– Ні! І навіть не побоялася згодом поїхати сама по всій Україні та Білорусі. Я тоді проводила зустрічі, на яких розповідала про свої подорожі. Це була дуже цікава поїздка. На моєму шляху траплялись тільки хороші люди. Та все ж я вважаю, що дівчині краще подорожувати автостопом з другом, чи хоча б із подругою. Важливо, щоб поруч була людина, якій довіряєш і напевно знаєш, що вона допоможе в скрутній ситуації.

ВЧИТЕЛЮВАННЯ У КИТАЇ

– Дуже різноманітна географія поїздок була до того, як вирішили спробувати жити та працювати за кордоном…

– Я навіть іще й не все згадала (посміхається). Були й невеличкі спонтанні подорожі. А у 2016 році ми з чоловіком Андрієм побували у Грузії. Потім відвідали Туреччину, Іран та Туркменістан. Місяць мешкали у Казахстані, коли займались оформленням китайської візи. А вже в Гуанчжоу провели більше року. Викладали англійську мову. Я спочатку працювала у дитячому садку. Але не сподобалось те, що уроки були номінальними. Дуже мало часу виділялось для занять із великою кількістю дітей. Моя праця не приносила бажаного результату, тільки зарплатню, яку, між іншим, постійно затримували. Потім разом із чоловіком викладала англійську у тренінговому центрі. Це заклад, у якому діти віком від трьох років займаються додатково. Звісно, в роботі були й позитивні сторони, але людині з нашим менталітетом важко змиритися з тим, як китайці балують своїх дітей.

– Що Ви маєте на увазі?

– Більшість учнів поводять себе зовсім некоректно. Розповім випадок, який досить яскраво характеризує їхню поведінку. На одному з відкритих уроків, який відвідують батьки, п’ятирічний хлопчик устав із-за парти і почав дзюрити прямо посеред класу… І ніхто не зробив йому зауваження, дорослі навіть посміялися з цього.

– Звісно, в українському навчальному закладі така поведінка неприйнятна і викликала б неабияке обурення… А які враження в цілому від Гуанчжоу? Вдалося відвідати інші китайські міста?

– Коли ми тільки їхали працювати, перетнули значну частину Китаю – більше чотирьох тисяч кілометрів. Згодом побували у Гонконзі, Шеньчжені, Дунгуані, Фошані, а також у провінції Яньшоу. В Китаї – прекрасна інфраструктура, багато цікавих історичних та культурних пам’яток, парків, музеїв… У великих містах – гарні перспективи професійного розвитку. Нам із чоловіком багато що подобалось, але були й критичні моменти, через які ми вирішити не повертатися після закінчення контракту. Зовсім не влаштовувала якість повітря. Також ми не могли знайти відповідну для себе їжу. Продукти в Китаї не мають того натурального смаку та запаху, до якого ми звикли в Україні. Тому що вирощуються з використанням великої кількості хімії.

ПОТЯГ НА ШРІ-ЛАНЦІ

– Як складалося далі?

– Ми дуже скучили за рідними та друзями в Україні. Повернулись у Запоріжжя влітку 2017-го, півроку провели з близькими та подорожували країною на автомобілі. Потім два місяці мандрували Таїландом. Також подорожували по Шрі-Ланці. Це прекрасна місцевість: перво­зданна природа, чудові гірські краєвиди, чайні плантації, мальовничі долини річок… До речі, там є гарний і недорогий спосіб побачити все це – поїздка на пасажирському потязі. Цікаво, що залізничне сполучення на Шрі-Ланці будувалось британцями ще за часів, коли вони були колонізаторами, для того щоб простіше було доставляти чай із гірських районів до Коломбо. Також потяг популярний серед туристів, тому що рухається досить повільно та часто зупиняється – можна встигнути помилуватися краєвидами. З невеличкого гірського містечка Елли до міста Канді – близько 130 км. Ми цей відрізок проїхали за шість годин.

– Чому Ви згодом вирішили обрати для життя саме В’єтнам?

– За відгуками багатьох іноземців – це одна із найкращих країн Азії для подорожей та життя. Також було доволі легко оформити дозвіл на роботу. Я знайшла гарну вакансію вчителя англійської у дитячому садочку. Чоловік працює за своїм новим фахом. Іще в Китаї він почав дистанційно вивчати програмування. У В’єтнамі – гарні перспективи професійного росту.

– А які були перші кроки по прибутті у незнайоме місто?

– Приїхавши до Ханою, спочатку ми знайшли житло. До речі, з цим виявилось набагато легше, ніж у Китаї. Далі – пошук роботи. Наступний крок – придбання особистого транспорту, тому що на міському – пересуватися доволі проблематично. Є автобуси, але поїздка займає дуже багато часу і вони не всюди ходять. Більшість місцевих пересуваються на скутерах чи мотоциклах, є навіть мото­таксі. Ми придбали один скутер на двох. Вирішили, що чоловік мене відвозитиме на роботу і потім забиратиме. Цікаво, що не відразу звикли до курсу валюти. Один долар дорівнює приблизно 23 тисячам в’єтнамських донгів. Тому зарплати тут у мільйонах (сміється).

ПОЗИТИВНІ ЛЮДИ

– Які особливості способу життя та менталітету Ви помітили? Чи часто спілкуєтесь із місцевими?

– Нам подобається спілкуватись із в’єтнамцями, вони дуже привітні, гарно ставляться до іноземців. Частіше спілкуємося з ними на роботі. В компанії, в якій працює Анд­рій, усі – місцеві. А в мене є також й іноземці – вчителі з Великобританії та Філіппін. А діти є з Індії, Шрі-Ланки, Італії, Кореї, Японії. У В’єтнамі значну увагу приділяють вихованню дітей. Іноземному вчителю дозволено бути суворим із дитиною, якщо вона поводить себе нечемно. У Китаї це було небажано.

В’єтнамці – дуже позитивні, живуть розмірено, нікуди не поспішають. Загалом вони не надто пунктуальні. У мене на роботі на прохідній треба залишати відбиток пальця. Ніхто не переймається, якщо вчитель інколи трохи запізнюється. А у Піднебесній за таке штрафували.

– Ви розповідали, що китайська їжа не прийшлась до смаку… А як із цим у В’єтнамі?

– Краще! Наприклад, молоко набагато смачніше. Сир не тільки якісніший, але і вигідніший за ціною. Оскільки ми не вживаємо м’ясо, то готуємо їжу майже завжди вдома. У кафе присмакували суші. Ще ковбаса із тофу – продукт із соєвих бобів, із високим вмістом білка. А ось смажені овочі та фрукти не сподобались, тому що до цих страв додають занадто багато олії. Дуже радує великий асортимент морепродуктів та фруктів. Але для тих, хто любить м’ясні страви, у В’єтнамі є де розгулятись. Наші знайомі позитивно відгукуються про місцеву кухню. А ціни у кафе настільки вигідні, що деяким навіть немає потреби готувати вдома.

– Як проводите вільний час. Можливо, є якісь хобі?

– Ми з чоловіком дуже любимо піші прогулянки. Великий мінус Ханоя – нестача парків, дуже вузькі тротуари із запаркованими скутерами та авто. Тому гуляємо нечасто. Для різноманітності виїжджали у національний парк. Любимо гарні фільми, читаємо книжки, займаємося самоосвітою. А ще я вишиваю. Нам пощастило, що у Ханої також живуть наші давні друзі з батьківщини. Кличемо їх у гості грати в настільні ігри. В планах – здійснити подорож по В’єтнаму на мотоциклі.

КАТЕРИНА ЧЕРЕДНИЧЕНКО,
фото з особистого архіву Надії Кірси