Наталія Камай: «Навіть у нинішній ситуації в держави є можливості покращити життя внутрішньо переміщених осіб»

Наталія Камай разом із родиною залишила рідний Бердянськ після того, як місто опинилося під тимчасовою окупацією. Її рішення про переїзд до Дніпра здавалося закономірним – місто, яке завжди вабило своєю перспективністю, могло стати новою домівкою. Однак мрії про нове життя розбились об сувору реальність. Ексклюзивно журналісту «Вістей» Наталія відверто розповіла про волонтерство та чому Дніпро не став для неї тим місцем, яке вона колись уявляла.

Як сприймають місто Дніпро люди, які приїхали сюди як вимушені переселенці або ВПО? Станом на середину 2024 року таких приїжджих у місті – 182 тисячі, і це – тільки ті, хто офіційно зареєструвався. Реальна їхня кількість, імовірно, значно більша. Тому ВПО стали настільки вагомою частиною громади міста, що і їхня думка про нього не менш важлива, ніж думка корінних мешканців.

Наталія Камай живе у Дніпрі понад два роки. Вона – волонтерка благодійного фонду «Центр допомоги переселенцям та ветеранам». Жінка та її родина приїхали з Бердянська. Там вони мали бізнес – не дрібний, але й не дуже великий за мірками курортного міста: орендували кілька магазинів і невеликий ринок, мали готель на шість номерів.

– Російські війська, – розповідає пані Наталія, – ввійшли до Бердянська 27 лютого 2022 року. Місто було окуповане, мабуть, без єдиного пострілу. Невдовзі після цього почалися проукраїнські мітинги, в яких я та мій чоловік теж брали участь. Окупанти активно шукали організаторів, бо не могли збагнути, що люди здатні самі згуртуватися і виходити на протести. З часом сформувався певний, так би мовити, кістяк.

– Пані Наталіє, а коли ви зрозуміли, що варто залишити окуповане місто?

– Коли я говорю про Бердянськ, то кажу про не «окуповане», а «тимчасово окуповане». Це для мене дуже важливо, бо вірю у визволення міста. А щодо виїзду, то таке рішення ми прийняли навесні 2022 року. Виїхали 21 квітня. Тоді остаточно зрозуміли, що окупація – це надовго.

У березні, коли українські військові знищили в порту Бердянська російський військовий корабель «Саратов», з’явилася надія, що невдовзі місто деокупують. Але…

З часом ми зрозуміли, що подальше перебування у місті становитиме для нас небезпеку, бо ніколи не приховували про­українських поглядів. І вирішили, що зможемо бути корисними своїй країні, перебуваючи на неокупованій території.

– Виїжджали без проблем?

– Зараз можу сказати, що, за великим рахунком, проблем не було, якщо порівнювати нашу ситуацію із тими обставинами, коли люди потрапляли під обстріли або «у підвал» до окупантів. Але тоді було дуже страшно.

Їхали ми разом із родичами – двома машинами. На одному з блокпостів нас завернули, сказавши: «Повертайтеся у Бердянськ! Там – усе нормально. Там – усе добре. Там – мирне життя». Тоді ми звернули у Зеленівку – село неподалік міста, переночували там і поїхали іншим шляхом – місцевістю, де, як ми вважали, буде менше окупантів. На трасі зустрічали багато мешканців із Маріуполя, які пішки вийшли з міста і намагалися дістатися блокпоста на межі з неокупованою територією України.

Дорогою ми взяли до себе сім’ю з Маріуполя – подружжя з двома дітьми.  На блокпості «військові» з «ДНР» гучно обурювалися тим, що «чоловіки виїжджають, хоча треба захищати батьківщину». Звісно, ми з міркувань безпеки не дискутували з ними. На щастя, нам дозволили проїзд. Дякувати Богу, все пройшло добре.

Коли вже пере­бували у «сірій зоні», 15-річний хлопчик-маріуполець, який їхав у нашій машині, сказав те, що мене вразило: «Для мене батьківщина – Україна, і тільки вона. А що для тих «військових» – батьківщина, яку вони закликають захищати? Україна, де вони народилися, але якої зреклися? «ДНР»? Росія? Що? Вони самі знають відповідь на це питання?»

Ще зазначу, що на блокпостах я обурювалася, коли бачила окупантів і згадувала, як україн­ські медіа формували уявлення про них як про «чмонь». Я бачила дуже добре екіпірованих військових. Не можна недооцінювати ворога.

– Російські вій­ськові і «вій­ськові» з «ДНР» чимось відрізнялися?

– Російські вій­ськові, яких ми бачили, це майже діти, їм – десь років по 20 було. А денеерівці – чоловіки середнього віку. Я звернула увагу на те, що усі вони – з таким виразом обличчя, ніби не знали ніякої радос­ті вже багато років. Дивлячись на них, мимоволі повіриш у пропагандистську байку про «десять років бомбили Донбас». Я побачила людей із такими обличчями, ніби вони роками жили у жахливих нестерпних умовах. Хотілося їх запитати: «Чого вам не вистачало, що ви у 2014-му вирішили підіграти росіянам і створити «респуб­ліку»?»

– А чому ви обрали саме Дніпро? Чим вас привабило наше місто?

– Я вперше побувала у Дніпрі у 1996 році. Час від часу приїздила в місто по справах. Воно мені сподобалося, я навіть казала чоловіку, що хотіла б, щоб ми пере­їхали сюди жити.

Коли обставини змусили нас переїхати до Дніпра у 2022 році, я небагато знала про місто. Знала, що тут – харизматичний мер, який не завжди відповідає нашому традиційному уявленню про людей на такій посаді.

Поживши тут певний час, побачила, що місто, м’яко кажучи, не зовсім доглянуте. Дніпро дуже неприємно здивував мене. Начебто і вулиці прибираються, а проїжджі частини навіть миються. А все одно справляє враження брудного. І воно надмірно загазоване. А іноді відбуваються досить дивні речі. Наприклад, там, де ми живемо, є ділянка, де вже втретє за час нашого перебування міняють асфальт. Тоб­то хтось «засвоює» бюджетні кошти. У мене таке враження, що у місті немає справжнього хазяїна, у хорошому розумінні цього слова.

Мені від усього цього дуже сумно, бо мимоволі порівнюю Дніпро з Бердян­ськом. Хоча Бер­дянськ і курортний, але можливостей там у влади значно менше. Попри це, в місті непогано облаштували центральну частину, набережну. До речі, набережна в Бердянську – дуже проблемна для благоустрою, бо вздовж неї пролягає залізниця. Але станом на лютий 2022 року бердянська набережна виглядала значно краще, ніж набережна у Дніпрі. Я не розумію, чому тут не облаштували сучасну набережну. Звісно, зараз не до цього. Але ж були відносно спокійні і заможні часи.

– Ви спілкуєтеся з людьми, які залишилися у Бердянську? Яка зараз ситуація у місті?

– Спілкуюся. Говорити, що це за люди, не буду заради їхньої безпеки. А ситуація в місті дуже кепська. А якою вона може бути, якщо Бердянська як міста-курорту зараз немає? Немає відпочивальників (улітку приїжджало небагато людей із «ЛНР» та «ДНР» та з Ростовської області), і, відповідно, немає грошей у людей, добробут яких залежав від приймання та обслуговування турис­тів. Не працюють міські підприємства, зокрема, порт. Життя в місті, по суті, немає. Місто «вимирає» десь о 15-й годині. До речі, влітку теж так було.

Зараз у Бердянську – роздолля для тих, хто до окупації пас задніх. Колишній таксист став заступником окупаційного мера. Колишня прибиральниця очолила окупаційний загс.

– Як ваша родина облаштувалася у Дніпрі?

– Тут гріх скаржитися. Ми мешкаємо в квартирі, яку нам надали для користування друзі. Оплачуємо лише комунальні послуги. Чоловік працює, я – волонтерка благо­дійного фонду.

– А чому обрали саме волонтерську діяльність?

– Тому що хочу допомогти тим, кому значно гірше, ніж нашій родині. Я бачу, скільки зараз вимушених переселенців. Бачу, що через ситуа­цію на фронті їхня кількість буде тільки зростати. Але більша частина турботи про цих людей перекладена на благодійні організації. Держава надає лише соціальні виплати, які отримує, здається, лише четверта частина ВПО. До речі, наша родина виплати не отримує, бо ми з точки зору держави – багаті: наші доходи пере­вищують 9400 грн на члена сім’ї.

А щодо моєї роботи у благодійному фонді, то тут усе просто. Як і багато хто із внутрішньо пере­міщених осіб, я зареєструвалася у різних організаціях, які надають допомогу таким людям. Тому у 2022 році вийшла на БФ «Центр допомоги переселенцям і ветеранам». Прийшла в офіс, поспілкувалася з людьми. І виявилося, що знайшла однодумців: ми з багатьох питань маємо спільні погляди, наші точки зору співпадають. Я зрозуміла, що мені в цьому колективі буде комфортно, запропонувала свою допомогу. Відтоді волонтерю, і анітрохи не шкодую про цей вибір.

Робота у благодійному фонді дає можливість багато чого бачити зсередини. Наведу лише один приклад. Почина­ючи з 2022 року, люди чують «із кожної прас­ки» заклики виїжджати з окупованих і прифронтових територій. Зокрема, від Ірини Верещук, коли та була міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Але чи були створені умови для тих, хто виїжджав? Ні.

Як волонтерка благодійного фонду я відвідала чимало розташованих у Дніпрі шелтерів для вимушених пере­селенців. І враження від них: у XXI сторіччі цивілізовані люди не повинні жити в таких умовах.

Думаю, що навіть у нинішній ситуації в держави є можливості покращити життя внутрішньо переміщених осіб, але державні структури практично самоусунулися від цього. Шелтерами опікуються українські та закордонні благодійники. Власники приміщень (здебільшого – державні і комунальні організації) вимагають орендну плату, треба оплачувати і комунальні послуги. Ці витрати шелтерам ніхто не компенсує. Тому ВПО змушені сплачувати за своє проживання при тому, що переважна більшість цих людей живе, можна сказати, за межею бідності.

Я не розумію, чому країні не потрібні її громадяни. Соцвиплати 2-3 тисячі гривень, які ще й не усі ВПО отримують, не розв’яжуть нагальних проблем людини, якій немає де жити.

Мої друзі поїхали до Німеччини, і коли вони розповідають про своє життя в цій країні, у мене виникає лише одне питання. Чому наші люди потрібні Німеччині більше, ніж Україні?

– Підприємці, які виїхали з тимчасово окупованих територій, розповідали про великі проблеми з адмініструванням їхнього бізнесу, який зараз не працює, а іноді – й не існує. Наприклад, про неможливість закрити підприємст­во, розташоване на загарбаній території. У вас із цим усе гаразд?

– Ні. Я – саме з таких підприємців, у кого виникли проблеми. Найсерйозніші проблеми у тих, хто мав найманих працівників, особливо, якщо оформлював їх через Центр зайнятості. Ось і я не можу звільнити таку працівницю, звернувшись до податкової служби. У Центрі зай­нятості, як виявилося, немає механізму звільнення таких працівників. Там мені сказали: «Ви не хвилюйтеся. Владнаєте усі формальності, коли повернетеся». А як я можу не хвилюватися, якщо на незвільненого працівника непрацю­ючого підприємства мені «капає» соціальний внесок? І поки що невідомо, чи буде він списаний і за яким механізмом.

– Пані Наталіє,чи плануєте повертатися у Бердянськ?

– Звісно. Моя найзаповітніша мрія: зранку, коли передивляюся новини, прочитати, що Запорізька область і, зокрема, Бердянськ деокуповані. Це стане для мене найбільшим святом.

СЕРГІЙ ІВАЩЕНКО,
ФОТО АВТОРА