Олена Лазько: «Дніпро – дуже гарне місто, але хочеться до рідної землі»

Майстриня Олена Лазько майже рік тому змушена була переїхати з рідної Донеччини до Дніпра. Там популяризувала українську та грецьку вишивки, але під час повномасштабного вторгнення рф не покинула своє захоплення і продовжує творчу справу в нашому місті, влаштовує виставки і майстер-класи. Жінка каже, що ділитися творчістю – це для неї волонтерська справа. Про своє покликання та історичні цікавинки з грецького побуту пані Олена розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ГРЕКИ НА ДОНЕЧЧИНІ

– Пані Олено, як ви вперше познайомилися із грецьким побутом?

– Я прожила майже все життя на Донеччині, у селищі міського типу Велика Новосілка. У 6 років почала шити лялькам сукні. Тоді я ще навіть не діставала ногами до машинки, але вже мене до цього тягнуло. Я народилася в родині педагогів: моя мама була вчителькою, батько – директором школи. І сама я 40 років пропрацювала в школі. Маю дві вищі освіти – історика та психолога. Маю двоє дітей, дві внучки. Після виходу на пенсію продовжую займатись вишивкою. Добре пам’ятаю вислів, який казав мій батько: «Вчись усе життя, не склавши руки, бо матимеш скуку». Греків мешкало чимало на Донеччині. Але наше село – унікальне. Воно єдине, яке було засноване двома грецькими громадами – урумами та румеями. Я почала вивчати їхню культуру та місцевий етнос. Грецька вишивка має назву «тохма». Це особливий вид жіночої творчості. Тохма – це невеличкі вишиті картини, які, на жаль, уже зовсім зникли з грецького побуту. Чудова жінка, організатор Тетяна Кравченко створила в нашому селищі творчу організацію «Натхнення». У Великій Новосілці були майстри, які збиралися разом, вишивали, співали, брали участь в обласних та міжнародних конкурсах. І я була час­тиною цієї організації, коли вийшла на пенсію.

– Звідки черпаєте інформацію і що вас найбільше вражає з історії, культури, етносу греків?

– Раніше грецька хата була маленькою, темною, але в ній завжди були вишивки.  У нас на Донеччині функціонували дуже гарні музеї грецької культури – у Старомлинівці, Маріуполі, Донецьку – звідти я і дізналась про тохму. Грекині у хаті були мовчазні, але коли вони брали голку, то проводжали дітей бавитись на вулицю, і тільки тоді починали вишивати. А якщо робота вишивалась на продаж, то їх навіть звільняли від польових робіт. У 1926 році у Маріуполі проживало багато грецького населення, але у 1932-1933 роки, згідно з історією, 6 тисяч греків було розстріляно НКВС. Тоді люди порубали, закопали в землю всі речі домашнього вжитку, які могли демонструвати, що вони греки.

Цікавий факт: коли почалася Друга світова війна, німці погрузили на баржі багато речей грецького побуту і вийшло так, що їх затопили десь в Азовському морі. А вже після війни до нас приїжджали із Ленінградського університету вчені і студенти, які вивчали грецькі діалекти. Мені тоді було 30 років, і я намагалася щось цікаве дізнатися від них. Я і зараз продовжую вивчати грецьку історію. Сьогодні з цим уже простіше, адже шукаю необхідну літературу в Інтернеті.

– Я знаю, що ви причетні до масштабної творчої акції та рекорду. Розкажіть про це, будь ласка.

– Коли я потрапила до організації «Натхнення» Тетяни Кравченко, про яку вже розповідала, гуртом ми виготовили найдовший рушник. У 2016 році у Волновасі провели мистецьку акцію. Тоді в місті установили рекорд України. Понад 3 тисячі людей тримали в руках 2 227 рушників, вишикувавшись у ланцюг завдовжки 4,5 кілометра. Я була присутня там зі своїм рушником, вишитим технікою «білим по білому».

ДИНАМІКА МАЛЮНКА

– Чим вас захоплює грецька вишивка?

– Я відтворюю грецькі вишивки за зразками, які збирала в місцевих грекинь, за фотографіями з музеїв, книг. Тобто, я не додаю до історичної вишивки щось своє, адже це паплюжить історію, я роблю реп­ліки. Кожен символ у грецькій вишивці має своє значення: листячко, квіточка, пташечка тощо. Наприклад, якщо зображено, як пташка злітає догори, то це символ дороги у світле майбутнє. У моєму творчому доробку – понад пів сотні робіт. Кілька з них з’явилися під час повно­масштабної війни.

– Ви досліджуєте українську та грецьку вишивки. Чим, на вашу думку, вони різняться?

– Українська і грецька вишивки побу­тують поруч. Грецька проявляється в динаміці малюнка, вона розгортається як сюжетна лінія, стримана за кольорами, але є і фарби. Українська, наприклад, подільська вишивка, більш семетрична, витончена, маленька. Західно-українська – дуже мальовнича. Кольори грецької вишивки зазвичай – від сірого до срібного, але може бути й червоний, і синій з глибоким відтінком, а якщо зелений, то темний. У ній немає чорного кольору, як, наприклад у київської. Цікаво, що «тохма» перекладається з грецької як «натхнення». І наша творча організація у Великій Новосілці мала таку саму назву.

ДРУГА ДОМІВКА

– На початку повномасштабного вторгнення рф війна застала і вашу родину…

– Від початку березня 2022 року селище опинилося під обстрілами. На краю села давали гуманітарну допомогу. Але виходити ми боялися. Відходили кілька метрів від хати, а далі страшно, бо були обстріли. У нас розбило дерево – волоський горіх, а він ріс за пів метра від хати. У сусідів дах побило, вікна. У нас гарна хата, шлако­блок – витримала. А в кого старенька була – посипалася. Їжі було мало. Один чоловік хліб привозив, дуже вдячні. Хліб і вода, усе. У нас було п’ять мостів, усі підірвали. За 500 метрів від нас – п’ятиповерхівка. Її почали обстрілювати, чую – крик, когось поранили… В центрі спалили наш Будинок культури, мою улюблену бібліотеку, музей…

– Попри все, ви не здалися. У Дніпрі продовжили свою творчу справу і передаєте знання іншим.

– Разом із родиною я переїхала до Дніпра у серпні минулого року. Коли виїжджали з Новосілки, схопила свої роботи з собою. Продовжила улюблену справу в Дніпрі. Провела виставку і майстер-клас у Дніпропетровській обласній бібліотеці для дітей. Помітила, що люди зацікавились. Тепер шукаю й інші місця, де можна виставити і показати свої роботи. Відчуваю, що це для мене як волонтерство, передавати творчість людям – це моя справа. Пам’ятаю, як узимку, вже у Дніпрі, на квартирі, яку ми винаймаємо з родиною, коли ми усі переживали блек­аут, я вишивала без світла, при свічці. Одразу уявила, як це раніше робили наші пращури. Я вишила мереживну серветку технікою «ришельє».

– Чи наслідують ваш приклад діти або онуки?

– Так, і мені від цього дуже приємно. Моя старша онука зараз навчається на другому курсі у виші. Ще у школі вона робила багато браслетів, оберегів, орнаментів з муліне. Молодша внучка вишиває мережки, ажурні узори.

– Яка буде ваша наступна робота?

– Зараз я почала вишивати новий сюжет грецькою вишивкою. Можливо, картинка піде на сумку. Перш ніж вишити щось, потрібно певну історію «виносити» в собі, відчути, пережити, продумати цей сюжет, а потім уже все інше: книжки, нитки, тканини. Роботу можна вишити швидко: за ­місяць-два. А от найперше і довготривале – це пережити сюжет. Оце і є не «побут», а «мистецтво». Я також наслідую полтавську білу вишивку. Якось була у Полтавському краєзнавчому музеї, і там помітила білу сукню, вишиту білими нитками по білому. Вона мене дуже захопила. У грудні я створила подібну роботу під назвою «Прийде весна» на виставку, при свічках, коли були блекаути.

– Чи плануєте повертатися додому після нашої перемоги?

– Та я і зараз би побігла (сміється). Дуже тяжко про це казати. Я мешкала на дуже красивій вулиці. Згадую нашу хатинку, де жили упродовж 40 років. Ми її фарбували, прибирали, доглядали, завжди хотіли її покращувати. На початку повномасштабної війни будинок іще тримався, а зараз там немає ні води, ні світла, ні зв’язку, вибиті шибки, побиті дахи, немає поруч людей. Дуже сонячна була хата, а зараз пустка. Діти, онучки також хочуть додому. Дніпро – дуже гарне місто, але хочеться до рідної землі. Тепер вивчаю історію Дніпра, тієї вулиці, де зараз живу, топоніми.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕНИ ЛАЗЬКО