Олесь Гончар: маловідомі факти з біографії славетного земляка

3 квітня уся країна відзначає 100-річчя Великого українця, світоча української нації, пейзажиста, лірика, письменника і публіциста, критика, громадського та державного діяча Олеся Гончара. Його твори відомі далеко за межами України, їх перекладено більш ніж 40 мовами світу, багато разів вони перевидавалися, мають широке коло шанувальників. А почався життєвий шлях Олеся Терентійовича у селі Ломівка, що знаходилося в передмісті Катеринослава. «Вісті» зібрали маловідомі факти з біографії славетного земляка.

Сумний танок

Небагато знайдеться людей, кому відомо, що справжнє ім’я Олеся Гончара — Олександр, а  прізвище його — Біличенко. Отже, майбутній письменник народився 3 квітня 1918 року в старовинному козацькому селі Ломівка, що лежало неподалік Катеринослава (нині передмістя м. Дніпро), у родині Терентія і Тетяни Біличенків. Коли Олександру було лише два рочки, на Різдво помирає мама. Хлопчик іще не розумів, що неньки не стало. Тож, за спогадами його старшої сестри, коли прийшли на похорон люди, малий Сашко заліз на ліжко і почав пританцьовувати…

Той дитячий танок був  у його малому житті прощанням: з доброю матусею, батьківською хатою… Згодом у родині з’явилася мачуха, мамина двоюрідна сестра, Єфросинія Калинівна. Вона не була схожа на неньку — жорстока та егоїс­тична жінка. Сашка одразу відправили жити на Полтавщину, до батьків померлої мами. А над сестрою Олександ­рою  мачуха весь час знущалася, не дозволяла їй спілкуватися з братом. Та, попри все це, малий Сашко мав щас­тя зростати у цікавому світі легенд, казок, під впливом української пісні — цей світ створила для дитини бабуся, Пріся Євстафієвна. Жінка була мудрою, доброю, займалася цілительством — лікувала молитвою і словом. Тож і онука виховала з любов’ю до рідної землі, добрих людей.

Чарівне село

Багато років брат із сестрою не бачилися, зустрілися вони, лише коли Олександ­ра вийшла заміж, у 1935 році. «Уже він був студент, приїхав у село Сухе, де виховувався, а бабуся каже: «Твоя сестричка заміж вийшла». А він зауважив: «Хотів би бачити, яка в мене сестра». Дядько й привіз його сюди. І він тоді побачив мене, мого чоловіка і батька», — згадувала сестра Олеся, Олександра.

Та, повернувшись у село, в якому народився, майбутній письменник, мов зачарувався Ломівкою. Згодом вона стала для Олеся Гончара справжньою творчою Меккою — він усе своє життя повертався до сестринської хати, у ці батьківські краї, й ніби збагачувався тутешньою енергетикою. Тривалий час мешкав тут після війни — звідси їздив на навчання до університету. Згодом, у Ломівці, вийшли з-під пера найвідоміші його твори — романи «Прапороносці», «Тронка», «Твоя зоря», «Собор», завдяки яким Гончар здобув славу «наймолодшого українського класика»…

Переїхавши до Києва, Олесь Терентійович не забував Ломівку, часто гостював у сестри, полюбляв сидіти у старому саду, розмірковувати… У цій господі все життя проживала сестра Олександра, й кожному гостю захоплено розповідала про братика, на честь якого власноруч створила музей…

Уже кілька років минуло, як сестри Олеся Гончара не стало, але невеличка мазанка на вулиці Клубна, 25(нинішній житловий масив Ломівський) — мов чекає на повернення її та братика. Тут і зараз відчувається їхня присутність. У кімнаті, де мешкав Гончар, усе, як було колись: невеличке ліжко — те саме, на якому спав письменник; лампа, біля якої працював; серед тутешніх скарбів — особисті речі письменника, дарунки, що він робив сестрі. Та найбільше багатство — книги, які любила гортати, перечитувати його сестра, котра дуже поважала талант брата.

Олександра мала й власний талант — лікувала людей молитвою, як робила це її бабуся. Тож часто приїздили з міста й області до талановитої знахарки хворі люди в надії на допомогу. Й Олександра Терентіївна нікому не відмовляла.

Ангел оберігає!

В яких тільки тяжких вогненних колах побував Олесь Гончар! Автор «Прапороносців» пішов на фронт добровольцем у червні 1941-го й понад рік — із 1942-го до 1943 року — перебу­вав у німецькому полоні. А потім знову воював — до самої перемоги. Його ніби захищала певна добра сила. Олесь Гончар якось згадував, що його нібито ангел оберігав на фронті:

«Іду в атаку. Навколо хлопці, немов снопи, падають. А мене кулі не беруть. Мабуть, молилися за мене — бабуся або сестра».

За словами самого Олеся, іноді життя йому рятувало особливе чуття, що давало змогу вчасно уникати небезпеки. Ніби невидима сила змушувала покинути місце, де за мить «розквітали» фонтанчики піску від кулеметної черги, або земля диміла від розриву снаряда…

Чому Гончар?

Загалом, біографія Олеся Гончара багата цікавими фактами. Ось, наприклад, чому він саме Гончар та Олесь? Справа у тому, що перевтілення в Олеся Гончара почалося вже у першому класі. Гончаром же кликали, бо жив у родичів матусі — в Гончарів. Так Гончаром і залишився!

А Олесем став так: «Коли настав час іти до школи, дідусь купив Сашкові усе потрібне, бабуся торбу пошила з полотна. Склав туди першо­класник і перо, і Буквар, і чорнило. Дядько Яків Гончар узяв племінника за руку й повів учитися. «Дідусь і бабуся поцілували мене, — розказував пізніше сест­рі Олесь, — і я пішов. Двері відчинили до класу, вчителька сказала сідати і запитала: «Гончар, як тебе звати?» — «Сашко». — «А ми тебе називатимемо Олесем, бо вже є в нас Сашко». Так перша вчителька перехрестила Олександра Біличенка на Олеся Гончара. Й тим подарувала Україні та світу справжнього українського Прометея: слова та народної, вольної думки!

Цікаво

— Після виходу в світ роману «Собор» на Олеся Гончара обрушився шквал критики. Один із письменників надіслав йому анонімну телеграму з порадою «застрелитися…»

— Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря був Олесь Гончар, меморіальну дошку якому було відкрито 17 травня 2011 року на будівлі собору.

Анфіса Букреєва,

фото автора