Пізнати й берегти: про презентацію книги Зої Шевцової

Минула неділя – 25 лютого — видалася знаковою для жителів старовинного поселення Кархутори, якому 5 десятиліть тому радвлада присвоїла досить тривіальне ( тільки в нашій області десятки сіл мають подібну назву – див. карту) ім’я Миколаївка – 1, бо через битий шлях, як мовиться, було вже село з таким найменуванням.
Невеликий, святково прибраний зал місцевої сільради заповнили сільчани і гості, яких було запрошено на презентацію книги « Широке село під горою: Карнаухівські Хутори – Миколаївка – 1». Автор книги – Зоя Іванівна Шевцова – Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України.

У передмові до книги відомий краєзнавець, письменник , Заслужений журналіст України Микола Чабан зазначив, що « серце краєзнавця радіє: виходить у світ ще одне видання, присвячене історії і людям нашого ріднокраю. Цим разом про Карнаухівські Хутори. Хоч село вже півстоліття перейменовано на Миколаївку та, віриться, невдовзі таки перестане жити під прибраним , чужим іменем і поверне собі дану прадідами назву».
В підготовці цієї книги брали участь і самі кархуторяни, і вихідці із села, котрі нині живуть і працюють в різних куточках України. Але душею цього видання все ж була З. І. Шевцова. Вона наполегливо йшла до мети і вела за собою таких же ентузіастів, людей, закоханих у свою малу батьківщину. Уже багато років тому у її житті, поряд з основною професією лікаря, з’явилося не менш важливе захоплення — краєзнавство. В одній з передач обласного радіо авторка розповіла, що поштовхом до цього стали записи – спогади її дідуся, вчителя – просвітянина, патріота України Михайла Івановича Лояна (1887 – 1974).Його нотатки, писані дрібним каліграфічним учительським почерком у звичайних шкільних зошитах стали для Зої Іванівни справжнім відкриттям. У них Михайло Лоян розповів про історію сіл Таромське, Карнаухівка, КарнаухівськіХутори, Сухачівка, де талановитому педагогу і просвітянину довелося жити і працювати; описав знайомство з видатними особистостями, зокрема, з дослідником українського козацтва Д.І. Яворницьким. Тож пам’ять про непересічну особистість – М. І. Лояна і обов’язок перед рідними й дорогими людьми спонукали Зою Іванівну до роботи над дідусевим спадком.

В 2006 році світ побачили його «Таромські зошити», впорядковані онукою.

На презентацію книги « Широке село під горою: Карнаухівські Хутори – Миколаївка – 1» прибули авторка З. Шевцова з родиною – її чоловік В. Гапонов теж відомий лікар, професор ДМА, краєзнавець, син Іван з дружиною та малим Іванком – праправнуком М. Лояна ( сім’я віддано помагає їй в пошуковій роботі і написанні книг), письменниця, перекладач, кандидат філологічних наук, Заслужений працівник культури України Леся Степовичка, актриса театру імені Щевченка, кавалер ордена св. Варвари – великомучениці, Заслужений працівник культури України Марія Проценко, радіожурналістка Таїса Ковальчук, вчителька і активна помічниця у підготовці книги Таїсія Захарівна Тарасенко ( їхні краєзнавчі розвідки , зокрема, теж увійшли до цього видання) , доцент ДДУ Світлана Нечипоренко – надійний коректор, генерал – командор громадської організації «Запорозьке козацтво» Василь Сердюков, онука Героя Соціалістичної Праці , кархуторянина В.К. Ігнатенка – Світлана Лозова із Запоріжжя, відмінник освіти, директор школи № 105, громадська діячка, депутат Новокодацької районної Ради Тетяна Миколаївна Цілина – Ткаченко та ін.

Відкриваючи зібрання, голова сільради Антоніна Чорна зазначила, що це визначна подія – презентація першої книжки про рідне село і завдяки авторам книжки, місцевим жителям робиться велика справа історичної ваги, бо хто не має своєї історії, той немає майбутнього. Сама ж автор, розповідаючи присутнім про книгу, зокрема, сказала: «Михайло Лоян з великою сердечністю описав людей, які тут мешкають, красу навколішньої природи. У першій книжці «Таромські зошити» було згадано про Кархутори. До речі, звідти була родом і матір Михайла Лояна – Олександра Федорівна Ігнатенко – прабабуся Зої Шевцової. У сільському кутку В’юнівка й осів рід Ігнатенків – Лоянів».

Після виходу цієї книжки до авторки почали звертатися учні Лоянів, приносили спогади, старі фотографії, вивчаючи які вона зрозуміла, що матеріали ці безцінні, окрім того, що було вирішено на сімейній раді зробити подорож по тих місцях, де жили, працювали, дихали її пращури. Це були великі міста і маленькі села. Під час такої краєзнавчої поїздки відбулося знайомство з кархуторянами, зокрема, А.П. Малінським – учнем М. Лояна, тодішнім головою сільради І.В.Чепелем, на той час директором школи, вчителем – істориком С.А. Куликом , талановитим прозаїком, патріотом свого села В.Ф. Федорякою, іншими старожилами і представниками молодшого покоління, котрі зацікавилися почутим від Зої Іванівни і активно включилися в роботу над майбутньою книгою. Згодом було видано «Таромське. Перегук століть», де знову було присвячено розділ Кархуторам, про які писав М. Лоян і погляд на це село через 100 років. – Коли мене питають ,- продовжує З.І. Шевцова -, чому у книгах йдеться про Карнаухівку, Таромське, Кархутори — відповідь очевидна. Ці села пов’язані не лише територіально, а й шлюбними, родинними стосунками: чоловік з Таромського, дружина – з Кархуторів. Тим паче молоді подружжя селилися на ще вільних степових землях, зводили оселі, хазяйнували. Так у цій місцевості виникли Сухачівські, Петрівські, Таромські, Карнаухівські хутори, які згодом об’єднавшись, прибрали назву найбільшого на той час поселення Карнаухівські Хутори.

Цікавою є та особливість цієї книги, — як відзначає автор передмови М. Чабан -, що в ній щедро надано сторінки для правдивої «усної історії». Тут вміщено понад 60 оповідей різних людей, чиє життя так чи інакше пов’язане з Кархуторами: від академіка – лісівника – В. Бондаренка – вихідця із цього села ( нині мешкає у Львові), вчителів, як, наприклад, Т. З. Тарасенко , котра побувала в багатьох старожилів і записала їх спогади, кандидата технічних наук, гірняка – шахтаря , автора пісні «Моє село – Кархутори» В.Р. Зайвого, народни х майстринь О.Д.Скорик, В. Рябової, В. Ареф’євої і до простих сільських трударів, до цілих родин: Олійників, Тарасенків, Скориків, Федоряки, Мартиненків, Небосенків, Ярмоленків, Ігнатенків, Сільченків, Пучки, Зайвих, Чепелів, Северіних, Біликів та багатьох інших, завдяки яким ця книжка наповнилася неповторними, колоритними, захоплюючими оповідями з непроминального минулого і сьогодення Кархуторів.
Під час підготовки до друку цієї книги, село отримало власну символіку – герб, прапор, гімн – віднині це оригінальна візитна картка Карнаухівських хуторів. Їх автори: О.Ю. Потап, З.І. Шевцова, С.А. Кулик, А.В. Чорна, В.Р. Зайвий, С.В. Данович.

У давні часи ця місцевість була заліснена дубами ілипами. Козацька залога сплавляла ліс по Сурі і Дніпру на Хортицю, де з цієї деревини робили човни. Тож автори стилізовано зобразили тоненькою смужечкою річку Суру, що крутим вигином омиває село, і дубові та липові листочки.Кархуторяни з давніх давен займалися хліборобством, а при потребі брали в руки й шаблю. Від М. Лояна дійшов переказ про зв’язок цього поселення з історичною битвою українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького з польською шляхтою в 1648 році. Як відомо, поранених козаків везли на лікування до Самарського монастиря шляхом, що пролягав через цю місцевість. Хто не витримував тяжкої дороги, того ховали в селі на пагорбі ( за радвлади козацьку могилу було розрито бульдозерами, а місцеві жителі стали свідками, як із землі вигортали людські черепи і кості, а на цьому місці спорудили меморіал воїнам, загиблим в Другу світову війну. Sik!) Тож на гербі і прапорі зображено колоски та стріла, подібні до сполучених літер «К» і «Х», що нагадують первинну історичну назву села Карнаухівські Хутори. Зелений колір у гербі символізує багатство природи краю, синій – гідність і духовність, червоний – кров , пролиту кархуторянами за свободу і справедливість, золотий – щирість і душевне багатство, притаманне його мешканцям.

Завдяки активності громадської організації «Запорозьке козацтво» в травні цього року планується поруч з меморіалом воїнам Другої світової війни відкрити пам’ятний знак на честь козацького воїнства, що загинуло від ран, одержаних у славній битві під Жовтими Водами. Також активісти планують відкрити на місцевій школі меморіальну дошку в пам’ять про першого так званого «гражданського» вчителя Кархутірської церковнопарафіяльної школи Михайла Лояна .

Не залишають байдужими читача оповіді , присвячені трагічним долям безвинно репресованих сільчан- хліборобів. Пощастило розшукати матеріали про 52 –х земляків, із яких 27 було розстріляно; майже два десятки юнаків і юнок , по суті, дітей, які брали участь в організації українських націоналістів (ОУН), захоплених ідеєю боротьби за вільну Україну, за справедливість, за свободу українців – також було репресовано, і судячи з документів, які авторка вивчала в архівах СБУ, їхня доля теж стала трагічною, як і тяжкими були спогади , присвячені жертвам трьох Голодоморів ( 20-ті, 30-ті, 46 – 47-й роки), запам’ятовуються спогади про воїнів- ветеранів Другої світової війни і т. д. В книзі кілька сторінок відведено і церковній споруді, від якої не залишилося і цеглини в результаті боротьби радвлади з релігійним опіумом. З архівних документів відомо, що церква в селі була освячена 14 жовтня , на Покрову, 1874 року. Регентом у най багато років служив батько відомої письменниці і ведучої презентаційного заходу Лесі Степовички, котра прочитала присвячену йому поему, схвально зустрінуту слухачами і видрукувану у цій книзі. Авторка видання З.І Шевцова висловила надію, що до сторіччя Кархутірської церкви в селі відбудеться перше після руйнації храму богослужіння.
В той же час З. І Шевцова і присутні на презентації автори спогадів, гості, мешканці села вдячно згадували добродіїв — спонсорів, завдяки яким ця фундаментальна книга «Широке село під горою: Карнаухівські Хутори – Миколаївка – 1» побачила світ і має без перебільшення не лише особливе значення для місцевих жителів, а й послужить достойним прикладом для створення таких видань навіть найменшим українським селам, містечкам. А допомогли виходу книги С. А. Дмитренко ( родом із Сухачівки, де його першою вчителькою була М.М. Боговик – моя мама і про яку йдеться і в моїй статті, вміщеній у цій книзі під назвою «До витоків свого роду: Кархутори – Сухачівка»), С. О. Сущенко, активісти села при дієвій підтримці голови місцевої сільської ради А.В.Чорної, багатьох кархуторянців.

На початку презентаційного дійства відбулося перше виконання пісні «Моє село – Кархутори» . Слухачі тепло вітали її автора – земляка, кандидата технічних наук В. Зайвого , присутнього в залі, котрий разом із автором музики М. Попічевим створили цей своєрідний гімн рідному селу.
Гарним заключним акордом свята став виступ дівчаток місцевої школи, котрі прочитали вірші, присвячені рідному селу і заспівали ліричну пісню про Україну.

А попереду – повернення історичної назви селу, введення в дію дитсадка, спорудження закладу культури і відпочинку, відкриття пам’ятних знаків на честь іменитих земляків, створення живого народного музею…
І першою цеглинкою у фундамент розвоюКархуторів послужить також щойно видана книга «Широке село під горою: Карнаухівські Хутори – Миколаївка -1» Зої Шевцової, котра побажала землякам вивчати свої родоводи, цінувати пращурів, любити і прикрашати своєю працею цю благодатну землю, на якій зростатимуть нові покоління.

Таїса Ковальчук, радіожурналістка