Подорожуємо Україною: всесвітньо невідома Петриківка (фото, відео)

Село Петриківка, що на Дніпропетровщині, відоме завдяки однойменному виду народного малярства — петриківському розпису або петриківці. Раніше ним розмальовували оселі, музичні інструменти, предмети побуту. Нині ж елементи розпису можна побачити на різноманітних речах, а сама петриківка стала одним із впізнаваних і відомих у світі символів України.

Петриківський розпис у 2013 році був внесений до реєстру ЮНЕСКО як надбання світової нематеріальної культурної спадщини людства. Десятки художників продовжують створювати унікальні візерунки, користуючись при цьому традиційною технологією виготовлення пензлика, що називається тут «котячка», розповідає Ukrainer.

Шлях кожного майстра до мистецтва петриківського розпису особливий. У когось були художники у родині, а хтось побачив у петриківці своє покликання. До перших належить майстер петриківського розпису, директор Центру народного мистецтва «Петриківка» Андрій Пікуш. Він походить з роду художниці Тетяни Пати, яка навчила петриківському розпису ціле покоління майстрів:

— Моя бабуся, мама мого батька, була двоюрідною сестрою Тетяни Якимівни Пати. Це був мій дитсадок — в той час дитсадків бракувало. То, йдучи до своєї сестри, вона ж і мене туди за руку тягнула. І от я з якихось там двох рочків уже бачив це малювання, ну і ясно, що воно мене пронизало, як струмом, своєю енергією. Я завжди бачив нові роботи в її хаті, захоплювався ними і мріяв малювати.

Наталія Рибак теж познайомилася з мистецтвом петриківки ще у дитинстві, побачивши розписну шкатулку, виготовлену на фабриці петриківського розпису «Дружба», яка за радянських часів масово випускала сувенірну продукцію:

— Це був просто захват! Це була дружбівська шкатулка і я була просто — ах! Та це таке захоплення, боже, це казка! Неймовірно. Мені страшенно захотілось малювать ще в дитинстві, але якось не виходило. А потім, у школі, пощастило, що було виробниче навчання, і там я почала малювать.

Традиція

Традиційно петриківським розписом прикрашали оселі — стіни всередині хати та ззовні, особливо навколо дверей та вікон. Так само, як і вишивка на сорочці, розпис, вважалось, оберігає від усього поганого. Пізніше орнаменти мігрували на предмети побуту — скрині та інші меблі, музичні інструменти. Коли папір став доступним для селян, петриківські майстрині — а це були переважно жінки — стали малювати мальовки на білому тлі, які можна було наклеїти на білу стіну.

Є кілька основних елементів петриківки, які роблять цей декоративний розпис впізнаваним. Наприклад, усі квіти є фантастичними, тобто в природі немає точних їх аналогів. Своєрідною емблемою розпису стала цибулька. Цей елемент має таку назву тому, що нагадує відбиток цибулини, розрізаної навпіл. У центрі Петриківки є навіть пам’ятник цибульці. Іншим елементом-квіткою є кучерявка, яка має своєрідний закручений гребінець. Особливий елемент петриківки — петушиння. Це тонкі лінії, які, за словами самих художників, надають розпису певної прозорості на невагомості.

Не лише рослинні, а й тваринні та антропоморфні елементи присутні у петриківці, хоча насправді усе залежить від особистих уподобань майстрів. Наталія Рибак каже, що «птиці, риби й коні» — здавна використовувані елементи петриківки. Людські фігури з’явились пізніше.

Не лише мотиви, а й інструменти, якими створюється петриківка, є надзвичайно важливими у збереженні традиційності цього мистецтва. Найпростішим і найдоступнішим є малювання пальцем. Квіти, ягоди калини — все це можна створити, лише вмочивши палець у фарбу і залишивши відбиток на папері.

Інструмент, яким майстри особливо пишаються — це пензлик із котячої шерсті, або «котячка».

До речі, є багато версій щодо того, з шерсті якої кішки виходять найкращі пензлі (так, саме киці, а не кота). Наталія Рибак наголошує, що дуже важливо провести серйозні дипломатичні переговори із кішечкою, аби вона погодилась і не дряпалась, і лише потім можна відрізати трішки шерсті. Перевага надається простим, безпородним дворовим кицькам. Найкраща шерсть для пензлика береться з-під лапки та на шийці. Потім складається відрізаним кінцем до відрізаного, а гострим кінчиком — до гострого, примотується простою ниткою до палички — і пензлик готовий! Що старіший пензлик, то більше він «відпрацьований» і через те цінніший.

Історія

За місцевими переказами, Петриківка заснована у XVII столітті козаком Петриком як козацький зимівник. Є й версія, що засновником був сам Петро Калнишевський — останній кошовий отаман Запорізької Січі.

Наталія Рибак розповідає:

— Тут зимували козаки, а раз вони зимували, значить населення катастрофічно швидко зростало і тому мусили побудувать нову церкву, тому що стара просто фізично не вміщала людей. Велике дуже село починає поглинати навколишні, тому що ну дуже розрослося. Дуже багато майстрів було. Дуже багато ремесел. На жаль, зовсім пропало в нас ткацтво. Ткали. Нема майстрів. Рогозоплетіння. Он річка, Чаплинка — рогозу повно, а майстрів немає. Залишився петриківський розпис, витинанка — слабенька. Витинанка теж сильна була колись.

У 1936 році народний митець та вчитель Олександр Статива створив у Петриківці Школу декоративного розпису, де охочі могли професійно навчатися петриківського розпису. У 1950-х на базі артілі «Вільна селянка» відкрили цех декоративного розпису, який згодом переріс у фабрику «Дружба». На фабриці виготовляли сувенірну продукцію, прикрашену петриківським розписом, яку потім експортували майже у 40 країн світу.

Проте умови праці та сама ідея індустріалізації народного мистецтва була художникам не до душі. Саме у той час у розписі почали застосовувати чорний колір, раніше не притаманний традиційній палітрі цього стилю. Подейкують, що, можливо, це було сплановане вкраплення російських народних традицій художнього розпису — хохломського та жостівського. Андрій Пікуш зробив власне дослідження щодо походження чорного кольору у петриківці. На його думку, величезну роль міг мати людський фактор: петриківські художниці запозичили певні елементи схожих російських традицій і почали їх використовувати у своїх роботах.

Утім, радянська політика уніфікації і розмивання українських культурних традицій не знищила петриківку.

Сучасність

Петриківський розпис, як і будь-який вид мистецтва, не стоїть на місці. Він розвивається і реагує на події та запити сьогодення. Мало хто тепер розмальовує стіни оселі барвистими квітами (хоча трапляються і такі замовлення!) — петриківка поступово переходить у новий вимір.

Петриківський розпис поєднує історію, традицію та сучасність. Художники погоджуються, що хоча петриківка є символом українського народного мистецтва, але водночас вона має великий потенціал для інноваційного використання. Сучасне переосмислення петриківки відбувається просто у нас на очах: популярними стають принти на футболках, світшотах, торбинах. Орнаменти петриківки прикрашають капоти авто та мобільні телефони й дедалі більше використовуються у дизайні, на посуді та предметах побуту.