Прапороносець: міфи і реалії (Фото)

Олесь Гончар (ім’я при народженні – Олександр Терентійович Біличенко) був однолітком моїх батьків і прийшов у світ у старовинному поселенні Ломівці на лівому березі Дніпра, як і мої рідні, що виростали в давньому козацькому селищі Сухачівці на правому березі Славути, і які з часом стали міською околицею обласного центру. Народжені в буремні революційні часи, росли під стрілянину громадянської війни, голодоморних 20-х і 30-х років, коли на всю потугу запрацював в Україні репресивний молох, під впливом навальної комуно-більшовицької пропаганди.

Нині ж дослідники літературного процесу тих часів доводять, що першим, хто почав писати про голод в українських селах, був молодий Гончар ( повість «Стокозове поле», 1941 ). Як і мій батько, котрого було тяжко поранено на Курській дузі (він повернувся до рідного дому інвалідом), Олесь зі студентської лави втрапив на фронт Другої світової війни і пройшов з боями Західну Європу , розповівши про це у своїх творах. Знаю одне, що мій тато не любив згадувати війну. Натомість талант і літературне перо Олеся Гончара повинно було розповісти про пережите молодим воїном і його побратимами у тяжких боях з фашистським ворогом. І першою книгою, яку прочитала в шкільні роки був роман «Людина і зброя» ( 1960).

Мабуть, моя ще зовсім юна душа таки відчула ту правду про війну, яку намагалася приховати державна цензура, і де не обійшлося й без автоцензури, бо книга ця залюбки читалася, а ім’я Олеся Гончара запам’яталося. Потім молода наша вчителька української мови й літератури Лариса Павлівна Ілляшенко – випускниця Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією ( нині національного імені Олеся Гончара, до речі , письменник після війни також закінчив цей вуз) знайомила нас з програмним твором «Прапороносці» — зразком соцреалізму в літературі, за який автор отримав найвищу державну нагороду – Сталінську премію ( 1948).

Старанно писала шкільні твори, декламувала уривок з «Прапороносців», але старшокласницю цей роман так і не захопив, як це, мабуть, належало за методично-виховними приписами. Хоча книга у власній бібліотеці з’явилася, бо ж в майбутньому, за прикладом любимої вчительки, теж планувала викладати в школі українську мову й літературу. Знайомство з повістю «Земля гуде» ( 1947-й – рік мого народження) сталося завдяки ентузіазму Лариси Павлівни, котра поставила з нашим класом уривок з цієї книги, і який ми показали на шкільному вечорі, де я грала Лялю Убийвовк – головну героїню, то ж , як мовиться, гріх було не прочитати книгу – за часом написання – мою ровесницю. Згодом про нескорену полтавчанку почула від її землячки Олени Миколаївни Нікуліної – мами відомої поетеси Наталки Нікуліної.

Потім була « Тронка» (1963), від якої в захопленні моя однокурсниця і подруга Любов Шулешко (Коцюба), котра родом із сільської глибинки, села Князь-Григорівки, що загубилося серед неозорих херсонських степів, які я вперше побачила, коли подалися в Любині краї на фольклорну практику і де перелопачували пшеничні гори на колгоспному току, бо втрапили якраз на жнива і кожна пара рук була на вагу золота. То ж зрозумілішою стала і безмежна Гончарівська любов до СТЕПУ, до людей, що плекали хлібне багатство держави.

Ми були на третьому курсі історико – філологічного факультету Дніпропетровського університету, коли вийшов друком роман Олеся Гончара «Собор» ( 1968). Звичайно ж, на нашому українському відділенні ( а кожного року третій курс україністів, як згадує Любов Шулешко ( Коцюба), весь навчальний рік іменувався , як курс імені Олеся Гончара – випускника нашого вузу) відбулося зацікавлене, емоційне обговорення нової книги відомого письменника – земляка, і її вихід палко вітався в унісон з викладачами. Коли ж обласний чиновник пізнав себе у Володьці Лободі ( той здав свого старенького батька , заслуженого металурга в будинок престарілих)( загалом, попри цензуру й автоцензуру, автор все ж правдиво відобразив життя в тодішньому соціалістичному раю), то з подачі партноменклатурної верхівки почалося гоніння на твір не лише в нашій області, а й за її межами, виходили «страшні газети» : «Собор» – це зрада!». – Хто підготував листа , в якому гнівно засуджувався і роман, і його автор,– продовжує Любов Василівна, – так і не дізналися. Але студентів нашого курсу почали викликати до керівництва факультету для підпису під ним. Та ж недавно відбулися семінари по новому роману Олеся Гончара «Собор», який високо поцінували студенти ( більшість моїх однокурсників були випускниками сільських шкіл, і всі, так звані, переваги колгоспного життя, в тому числі, ще з пам’яті не стерлися), тому на вимогу керівництва підписати наклепницького, з нашої точки зору, листа, ніхто з третього українського курсу імені Олеся Гончара не погодився.

 

Підписантами після відповідної пропагандивної обробки стали студенти першого курсу. Коли ж літстудійці-гартівці поїхали до Києва, щоб взяти участь в поетичному турнірі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, то від викладача Ф.М. Білецького одержали якнайсуворішу інструкцію, куди не ходити і з ким не зустрічатися, серед заборонених було й ім’я Олеся Гончара. Та все ж до письменника – земляка літстудійці самі таки поїхали, дізнавшись його домашню адресу, потовклися під дверима квартири, – як згадує Л. Шулешко ( Коцюба),– але на цьому відвідини й закінчилися.

Готуючи до друку книжку мого однокурсника і чоловіка Семена Ковальчука – поета і журналіста, старости університетської літстудії «Гарт» імені Володимира Булаєнка, в його Щоденниках натрапила на ці ось записи:

Двадцяте, неділя, ранок, 1966

Новини є. Основна — виступ О. Гончара на з’їзді письменників. Ще вчора прочитали ми його і обговорювали.

Багато-багато думок… Різних.

З п’ятого з’їзду письменників України є деякі новини. Заговорили про українську мову. Заговорили з трибун. Які-то будуть слова в дії – ще невідомо.

9 лютого, четвер, 1967
…Пітьма зникла. Летять вогні, вогники і вогнята… Пливуть думки, спогади, очі… Четвер. Дяченкові повідомлю текст телеграми.
Гуртожиток. Гроші. Поспішність. Знову вокзал.Їдемо на Київ.
— О, Сєнька!
— Ага, він…
— Документи? Студентський?
— І-і-і…
— Що? Нема?
— Вгадали…

Словом, добре бути самим собою без документів, але краще самим собою у чужій «шкурі». Така знайшлася.
З вокзалу, через метро, — в університет. Там постояли в коридорі, подивились їхню газету «Вир» і знову в путь-доріженьку. Щоправда, вже в кінцевий маршрут, до гуртожитку філологів.
Влаштувались, нарешті… Сидимо та й думи думаємо про те, що мало нам грошей заплатили. Та це не найбільше лихо. Що побачимо тут, кого зустрінемо?.. Нікого. У двері не стукають. Ми заговорили. Вирішили першими потурбувати київських літстудійців. Пішов я. Довго сидів. Стілець м’який. Господарі — як ножі. Розмова в’яла. Вони бояться мене, а я їх.

…Стукають. Входять Бурлаков (викладач ДДУ, поет), Женя (Борщова), Буряк. Розмова затихає зовсім. Йдемо ні з чим. Щоб не згадувати — більше ми нікого з них не бачили, окрім Отрощенко. І ту вже останнього вечора… Та про це вже потім.

Пропоную нашим не чіпати (хотів сказати — «не турбувати») тамтешніх студійців. Все ясно. І дещо велике — темне. На цьому ми й обірвали перший день.

Другий. Це було в п’ятницю. Поспішили на поштамт. Надіялись, що приїде Дяченко. Ні, не приїхав. Знову йдемо їсти булочки і пиріжки, пити «костный бульон». Напились. Рушили далі. А далі була Спілка письменників України.

Марилось в дитинстві, в школі, що тут сидять, як не Боги, то богоподібні і богоугодні люди. В університеті уявляв їх не такими страшними, та все ж порядними високими людьми.

Гарно зустрів нас мистецький Київ. Відвідали виставку картин Саєнка, музей Т. Г. Шевченка, музей образотворчого мистецтва України, музей східно-західного мистецтва, театр ім. Лесі Українки і два кінотеатри, Софіївський собор і Києво-Печерську лавру. Надивились, нахвилювались, натремтілись, натішились… Були у Павла Загребельного. Допоміг словом добрим і грошима. Назад поверталися літаком. Був сильний мороз. Так і пролетіли мої канікули. Тільки й можна додати того, що побув вдома три дні. Наїздився на лижах з круч та й більше нічого не зробив.

Знову повернувся в Дніпропетровськ. Луценка (викладач ДДУ) зняли з керівників студії. За що? Не розумію. Адже він дуже багато зробив для того, аби Сокульському пришити націоналізм… Без пляшки не зрозумієш, що діється. Другий номер «Вітчизни» конфіскували. Кіоскерки розводять руками. Хтозна, чому такі різкі ходи, але половина тиражу розійшлася. У Буряка є примірник. Треба взяти подивитись, яка там крамола, бо сам не встиг купити: «Забрали на базу»…

Тоді ж автор цих щоденникових записів встиг придбати новий роман Олеся Гончара «Собор», що побачив світ у серії «Романи й повісті» за січень 1968 року, видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ ( фото із родинного архіву).

Семена Ковальчука, як старосту літстудії, одного з перших викликало керівництво для підписання протесного листа на адресу «Собору» і його автора. Звичайно ж, студент гідно тримався у цій непростій ситуації і не пішов проти засвоєних у сім’ї принципів правди і справедливості, а його прикладу слідували й товариші – однокурсники. То ж бунтівним третім українським почали пильно опікуватися кадебістські органи. Хоча вони й так не минали своєю увагою всіх творчих людей, що говорили, писали, мислили українською.

Таке ж затяте гоніння пережив ще один Семенів товариш, журналіст і письменник ( в часи незалежної України відомий громадський діяч) Володимир Заремба, котрий став на захист «Собору» і Олеся Гончара, при цьому втративши роботу, переживши виключення з комсомолу і стоптавши не одну пару взуття, добиваючись справедливості у високих центрально-партійних кабінетах. І коли у Володимира Заремби в ті непрості часи таки вийшла книга «Іван Манжура» (дослідження про життя і творчість нашого краянина, талановитого письменника, фольклориста), то Семен Ковальчук щиро порадів товаришевому успіху, про що й записав у своєму щоденнику. До речі, з усіх засобів масової інформації, що виходили тільки в нашій області й місті, про щойно видану книгу В. Заремби «Іван Манжура» сказав тоді у своїй програмі лише тележурналіст, а нині голова обласної письменницької організації Володимир Луценко.

У розмові з Наталею Старюк – колегою, Заслуженою журналісткою України, талановитою поетесою і автором кількох прозових рукописних творів ( українському письменнику вкрай важко, а то й не можливо відшукати кошти на видання книг, як відомо), знову погодилися з очевидним: серед помітних книг Олеся Гончара особливу увагу звертає на себе видання «Щоденники» в трьох томах, які обіймають значний період часу, пережитий письменником від 1943-го до 1995-го року включно, так само , як і його поетичний доробок, що теж датується 1941-1945 роками.

Хочеться процитувати і нещодавно сказане у розмові зі мною нашим однокурсником, товаришем, членом Спілки письменників України, одним з найкращих поетів сучасності Михайлом Дяченком із села Михайлівки Царичанського району про Олеся Гончара, століття від дня народження якого відзначається всеукраїнською громадою, що у відомого краянина є прекрасні твори, які ніяк не вписуються в постулати соцреалізму, і які Михайло не раз перечитував разом зі своєю матусею ( Феня Тимофіївна Дяченко весь вік вчителювала у сільській Михайлівській школі, викладаючи українську мову і літературу), звертається до цих книг і нині, – це «Твоя зоря» (1980), «Тронка»(1963) , «Собор» (1968), новели «Модри Камень» (1946). І в той же час Михайло був прикро вражений, що у новітньому довіднику про українських письменників, придбаному ним нещодавно, коли їздив у видавничих справах до Кобеляк на Полтавщину, не побачив, приміром, імен ні Олеся Гончара, ані Андрія Малишка серед названих восьми представників української радянської літератури( цей короткий список відкривав Григорій Сковорода, згадана Ліна Костенко, завершав його Василь Стус).
Згадав Михайло і те, що творчість О. Гончара не надається до вивчення в сучасній школі, хоча у письменника є книги, котрі здатні пережити часи, попри всі суспільні зміни і катаклізми, бо вчать духовності, любові до рідної землі, до людей, що своєю працею творять красу і багатство держави.

І сам Олесь Гончар писав у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 року: « Я стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину , відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі незнайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами.» ( із Вікіпедії).

Олесь Гончар завжди підтримував талановиту молодь. У книзі Михайла Дяченка «Музика і мати» (2008) автор вмістив листа до дружини Олеся Терентійовича Валентини Гончар:
Вельмишановна Валентино Данилівно!

Кілька тижнів тому одержав я листа від свого товариша-січеславця, в якому він передав Ваше прохання надіслати Вам копії листів незабутнього Олеся Терентійовича до мене.
З радістю надсилаю (вибачте тільки, що із затримкою – ніяк не міг вибратися в район), бо виходжу з тих міркувань, що навіть найменший лист, записка, слово Гончара не повинні пропасти, адже все написане ним,– на вагу сердечного золота. Гончар був один, у нього особливе місце в літературі. Крім того, що він був видатним прозаїком, великим Майстром, яких небагато в нашому письменстві, він був іще й дивовижно доброю і щедрою людиною. Ви краще від мене знаєте, скількох він підтримав, скільком подав руку в часи зневіри чи скрути, – ім’я їм легіон!

Завдячую Олесеві Терентійовичу і я: в далекі 70-ті, коли мені з київських часописів і газет надходили просто таки вбивчі відповіді, він один, прочитавши мій творчий доробок, написав: «Вам буде що робити в літературі, виходьте на цю ниву сміливо, без зайвого остраху, з сумлінністю й терпінням трударя…» Таке не забувається.

Після того, як О.Т. відійшов од нас ( 14.07.1995), мені здається, що й сонце не так яскраво стало світити і степи, які він так любив і відчував, присмутніли-посірішали, а наше красне письменство відчутно здрібніло. Смішними видаються мені потуги деяких новоспечених «класиків» скинути Гончара з корабля Сучасності. Глибоко вірю, що поки житиме Укрїна і українське слово, місце Гончара – серед великих, завжди сучасних.
Дорога Валентино Данилівно, я бажаю Вам якнайміцнішого здоров’я й довести впорядкування творчої спадщини Олеся Терентійовича до кінця.»
10-12.12.2000. З повагою – Михайло Дяченко, с. Михайлівка

Згадаю також , як у 90-ті роки вперше відвідала обійстя родини Совів по вулиці Клубній, 25, у Ломівці і записала любиму Олесеву старшу сестру Олександру ( Шуру) Терентіївну Сову. Вона звично повела у хатину, де жив її брат і світився до пізньої ночі вогник гасової лампи, зробленої із артилерійської гільзи, а над чисти полем аркуша схилялася голова Олеся, котрий писав роман «Прапороносці», а раннім ранком поспішав на заняття в університет, взимку , під час великих морозів, долав пішки скрижанілий Дніпро, щоб встигнути на лекції. А через дорогу від сестринської хати жила родина його коханої, найдорожчої людини Валі, що стала йому вірним подружжям і надійною підмогою по життю. Потім, разом із моїм сином Олесем, привозили до Шури Терентіївни колегу -тележурналіста, письменника Володимира Буряка (Селіванова). Гарної літньої пори годинами сиділи під старезною грушею ( там любив посидіти й перекинутись словом з ріднею і сусідами Олесь Терентійович), розпитували все його старшу сестру і вона ніколи не відмовлялася розповісти якусь цікавинку про свого талановитого брата, котрий дуже рано осиротів, виховувався у матусевої родини на Полтавщині, пішов там у школу, багато чув від бабусі про народні звичаї, традиції, обряди , які знадобилися потім йому при написанні книг. У школі вчителька найменувала його Олесем, бо вже був у класі Олександр. Без перебільшення, кілометри плівок було записано під час зустрічей з Олександрою Терентіївною Совою, бо про кожен предмет чи то в хатині, чи на подвір’ї, що був пов’язаний з братом, могла говорити і говорити. Тоді ж, з її слів, було зафіксовано, що народився Олесь Гончар у Ломівці, про що й записано у метричних книгах місцевої Покровської церкви. Але потому було докладено чимало зусиль моїми колегами – журналістами ( приміром, Любов’ю Ядерською з обласного телебачення), громадою, щоби одержати офіційне підтвердження і визнання того, що Олесь Гончар народжений в наших краях, хоча і на Полтавщині , в Сухій Балці діє музей його імені, де бувають на екскурсії і дніпряни.

І знову переді мною книга моєї однокурсниці і радіоколеги, відомої поетеси Наталки Нікуліної « Знамення калини» ( посмертне видання). У ній вміщено лист – відповідь Валентини Гончар Олені Миколаївні Нікуліній – Наталиній матері від 15 листопада 1999 року: « Глибокошановна Олено Миколаївно! Оце аж тепер спромоглася подякувати Вам за листа і надіслану статтю « Степ незрадливий» нашої незабутньої Наталі . Минуло понад двадцять років як написана була ця її стаття, а таке враження ніби це зовсім недавно. Перечитувала її ще і ще, і щоразу щеміло мені десь там, де душа… Так талановито, глибоко й проникливо, з любов’ю до творчості Олеся Гончара міг мало хто написати. Наталя це зуміла, бо її пером керувало її любляче серце.»

Не буду додавати нічого до написаного Валентиною Данилівною Гончар, просто познайомлю зацікавленого читача з написаним талановитою нашою письменницею.

Наталка Нікуліна
СТЕП НЕЗРАДЛИВИЙ

Письменнику Олесю Гончару – 60

З-під обрію, з маревної далечі, – назустріч – бентежна густо-червоняста хвиля воронцевого цвіту. Котиться по неозорих гонах і незаораних могилах, тривожить незвичайною красою своєю, торкається незаснулої струни…
Повертають смагляві обличчя до сонця світлочубі соняшники, ритмічно погойдуючись у незбагненному танці, оповиваючи хмаркою золотавого пилку постаті молодих колгоспниць…
Долинає з глибини віків пісня степовички, що причарувала вигнанця Овідія, озивається та пісня в серці закоханої юнки з двадцятого століття…

Образ в тисячах образів. Образ, через який відкривається вся творчість письменника. Степ Олеся Гончара. “Надійний, незрадливий, стійкий цей степ”,– словами самого автора.
Степ – не атрибут. Степ – не колорит. Степ – єство. Внутрішній, найглибший вимір, сумління художника.
Як в Айвазовського все позначене морем (коли, може, й сам не хотів – навіть жанрова сцена наче фантастичне видіння на дні моря, навіть вельон на портреті дружини мов зітканий з морської піни), так і в Олеся Гончара все побачене через степ. І тому далекі рангунські храми теж “підносяться… стогами жовтогарячого жнив’яного блиску”.

Гончарів степ – поняття далеко ширше, ніж ліричні описи природи. Його степ – насамперед люди. Степ – портрет епохи. І коли цей степ, древній і юний, з кам’яними бабами і вежами високовольтної електромережі, раптом розгортається квітучим безмежжям назустріч людям, коли підносить в людях найкраще, то це тому, що він в них уже є. І в старому чабані Горпищенкові він є, і в його дочці юній чабанці Тоні, і в кураївській медсестричці Інні Ягнич, і в “трудному”, неприборкливому хлопцеві Порфирові Кульбаці. Сповнені степом… Знаю і в житті таких. Майстрів петриківського розпису, приміром, в яких все – степ.

І опуклість образів О. Гончара, здається, теж від степу: побачене серед просторів завжди помітне. І відкритість, але і незбагненність – звідсіля. Людина, яка носить степ у собі…

Продовження степу – море. Степ, тільки водний. Простір. Нерозлучний степ і море , правічний зв’язок їх відлунює в людській душі. Людина – земля – море. Славетна гончарівська тріада ( як і в улюбленого письменником Антуана де Сент-Екзюпері). Три рідних стихії. Жага моря – це від степу. Вічний спадок простору. Скільки зустрічаємо людей, які і долею, і по духу схожі на героїв Гончара… Запам’ятався старий хлібороб, у якого онук “все в морехідку та й тільки, хоч того моря й у вічі не бачив”. І той хлопчина з придніпровського села, і скільки ще таких, як він, кого зачарувало, покликало море. Хіба не рідня їм Олег Заболотний з «Берега любові», Віталик Рясний і капітан Дорошенко з «Тронки»?

А ці жінки, кароокі сиві степовички, які вічно чекають своїх синів та онуків з морів, далеких, хіба не з них стара Дорошенчиха з її невмирущою материнською вірністю?

Людина – степ– море. Людина, яка вічно прагне до моря.
Через образ степу відкривається ще одна близька письменникові стихія – народне мистецтво. Ті ж воронці, васильки, соняшники, що в народних піснях,– улюблені. Ті, що з-під пензля Катерини Білокур. Ті, що на білих полотнах стін у селянській хаті. Той же, з народних дум і балад, трагічний образ – кров Шури Ясногорської на маках…

І пише Олесь Гончар як народний майстер, який наносить кожен штрих свій впевнено і єдино. Весь стиль письма як у витворах народного мистецтва – все відкрито, все ясно і просто: матеріал, знаряддя, рухи. А річ в цілому довершена і водночас незбагненна в глибині своїй. Недаремно петриківський художник Федір Панко, обираючи сюжет для розпису, звертається саме до народної епопеї – «Прапороносців» Олеся Гончара.
У народному дусі – сам метод творення характерів О. Гончаром: синтез без розтину. Візьму серцем, сотворю, бо збагнув суть твою, людино, через любов до тебе. І ще в цьому є близькість до літописів. Та й хіба твори О. Гончара – не літопис епохи? Від перших кроків радянської влади на Україні («Перекоп»), через найтяжчі випробування («Прапороносці»), « За мить щастя», «Людина і зброя», «Земля гуде») – у незламності високого духу – до сьогодення («Тронка», «Бригантина», «Циклон», «Берег любові»).

До творів Олеся Гончара читач повертається. Ця сила “магніту” в літературі дається не кожному навіть хорошому письменнику. Цю силу мають тільки “вузлов’язи життя”, ті, кого тривожать найбільші проблеми, конфлікти, круті повороти і злети епохи. Честь письменникові, що вміє показати незнищенність людського навіть на найтрагічнішому зламі долі. Честь письменникові, який заповідає поколінням прийдешнім любов до людини і ненависть до звіра в людині. Наче зірка – світляні сигнали, передає письменник читачеві спалахи болю і добра…

Олесь Гончар – людина, в якої весь світ біля серця.

Степ захищений, відвойований. Наше сьогодення. Степ, обігрітий працею. Поле. Найкрасивіші з створених людиною машин – комбайни… Тільки глибоко сучасний письменник так відчуває світ: не замилування спостерігача, а знання великого закону єдності. Ти, людино, частка природи, творяща сама, отже, бережи в лиці природи своє, людське, нерозтрачене. Бережи свій степ, де переплелися віки, як все переплелося в нашому складному багатовимірному неспокійному столітті.

Єдність людини і природи. Єдність минулого і сучасного. Космічність світосприймання. І побачені О. Гончаром у хмарах над прадавнім степом обриси зорельотів – чи не рідня вони так само народженим з хмар кораблям Чурльоніса? “Палаюче бескеття хмар на заході уже переплавлюється в якісь дирижаблі, мов на гігантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблів, велетенських ракет, а сонце кує у своїй майстерні все нові й нові кораблі, і вони вже палають по обрію святково чисті, блискучі, стартово націлені в неземні простори” – («Тронка»). Степ і космос – одне. Степ – теж космос, тільки по-своєму.

Ось вона, зустріч віків у космічному просторі українського степу: вимріяне юною селянкою Інною Ягнич спіткання з давньоримським поетом Овідієм в «Березі любові», чумацька криниця з цебром, зробленим з оболонки морської торпеди – у «Тронці». Син чабана стає льотчиком. Те, що колись було зброєю, служить мирну, навіть буденну службу. Там, де колись гуляв тільки вітер та проносились табуни тарпанів, “стоять пшениці, засмаглявлені сонцем, посхилялись важким колоссям, гарячим духом самого життя віє від них («Берег любові»).

Дух самого життя. Ось що найважливіше для письменника. Тому в його творах багато людей щасливих. Не в житейському розумінні щасливих, а щасливих життям (може, тому і залишаються образи О. Гончара в пам’яті нарівні з життєвими враженнями). Родина Горпищенків, пілот Сіробаба, радистка Зоя, колгоспниця Меланія Чобітько, моряк Андрон Ягнич, режисер Богдан Колосовський… У кожного з цих героїв є щось від автора. Людини, яка носить степ у собі…

Найкраща пора степу – жнива. Тоді найбільше являє себе сила праці хліборобської. Вона і про працю справжнього письменника, це містке і точне древнє слово – жнива. У Олеся Гончара жнива в розпалі.
І сьогодні читач може вибрати із Гончаревого ужинку саме ту книгу, що буде до душі, бо творячи у світі української літератури , – за словами колеги по перу Дмитра Білоуса,– «він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа».

Таїса Ковальчук, радіожурналіст, 2.04.2018, м. Дніпро – Січеслав

Фото надані автором та з Вікіпедії