Сергій Риженко: «Вірю, що долі людські пишуться на небесах» (Фото)

Отож і доля Сергія Анатолійовича Риженка вирішила саме так, щоб він став лікарем, відомим в усій Україні. Хоч тато, Анатолій Олександрович, головний інженер залізниці в м. Корсунь-Шевченківський на Черкащині, наполягав, щоб син обрав професію інженера. Та вже в 9-му класі Сергій заявив батькам, що хоче стати лікарем, бо у школі його найбільше цікавила біологія. І мені так забажалося зустрітися з тепер уже головним лікарем обласної клінічної лікарні ім. І. І. Мечникова, професором Сергієм Анатолійовичем Риженком, поспілкуватися з ним, а потім розповісти читачам «Вістей» про талановитого керівника найстарішого медичного закладу в Україні, людину з небайдужим серцем.

Уже 9 років Сергій Анатолійович очолює колектив професіоналів, відданих медицині. І за ті короткі хвилини, що дозволила нам побачитись його пекельно тяжка робота з невимовною напругою нервів, я встигла записати і про той куточок великого всесвіту, де він народився, і про подальшу долю, і про лікарню тепер, і про 2500 працівників, і про депутатську роботу чотирьох скликань, і про хворих, і про поранених захисників рідної землі.

«Я виховувався в дружелюбній сім’ї. Мама — головний бухгалтер сільгосптехніки, тато — головний інженер на залізниці. У тата було надзвичайно поважне ставлення до творчості Тараса Григоровича Шевченка і все, що з’являлось у крамницях із портретом Кобзаря, чи нові видання його поезії — було в нашому домі. На любові до великого українця, генія епохи, нас із сестрою Іриною і виховували батьки. Згадую, як написав твір на вільну тему, використовуючи незабутні й пророчі слова поета. Далі було медичне училище і перша відповідальна робота в рідному місті, потім Дніпропетровський медінститут, і ось уже 35 років живу і працюю тут, тільки з невеликою розлукою, коли призначався першим заступником міністра охорони здоров’я України і навіть певний період виконував обов’язки міністра. То був нелегкий період, об’їздив тоді всю Україну, дещо встиглося зробити в медичній галузі. Але повернення до Дніпропет­ровська було кращим подарунком долі, й одразу ж посада головного лікаря обласної клінічної лікарні ім. І. І. Мечникова. І ще про одне: у моїй родині не було лікарів, сподіваюсь, що моя дочка Надя, яка теж зацікавилась біологією, продовжить, так би мовити, династію, навчаючись у медакадемії. Радує ще й її особливе захоплення іноземними мовами, хоча добре знає і нашу рідну українську. Зараз, напевно, мало хто замислюється над тим, чому поранених бійців везуть саме в нашу лікарню. Бо тоді колишній губернатор О. Ю. Вілкул взявся за оснащення новітнім устаткуванням, прогресивною апаратурою обласного лікувального закладу, виділяючи мільйонні кошти, як ніби відчував, що вже давно пора, і все це так буде потрібно у той роковий 2014-й. Потім й інші керівники області, їхні заступники переймалися нашими проблемами і розв’язували їх якнайшвидше, бо йшла денно і нощно боротьба за кожне життя. У мене в кабінеті побували матері врятованих синів, дехто навіть дарував ікони, які залишаться тим, хто прийде після нас. Пам’ятаю, як, бувало, мама наставляла нас із сестрою так: якщо важко, попроси у Бога помочі, й він обов’язково допоможе. Така проста і така мудра істина, яку я став розуміти через роки. Я дуже люблю своїх рідних, тата немає в живих (світла йому пам’ять), а маму намагаюся частіше провідувати, уже старенька, добре, що сестра (вона теж лікар) недалеко, то їй не так самотньо».

У листопаді 2019 року на базі обласної клінічної лікарні ім. І. І. Мечникова відбулася перша Міжнародна конференція НАТО «Наука заради миру та безпеки». Було проведено поглиблений тренінг «Протидія агентам впливу зброї масового ураження під час війни на сході України». Учасники: Гарвардська медична школа та лікарня Мечникова, ко-директори професор Сергій Риженко та професор Тімоті Еріксон, кращі спікери та лектори з усього світу, півтори сотні військових та цивільних медиків з України. Сергій Анатолійович Риженко, виступаючи перед таким представницьким зібранням, розповів про найстарішу лікарню в Україні, якій 221 рік, 40 стаціонарних лікарень, 14 кафедр медичної академії і 2500 медпрацівників. І тоді сказав найголовніше: «У травні 2014 року лікарня стає головним шпиталем країни. Сюди доставляли і досі доставляють поранених і загиблих. Усю жорстокість війни ми відчули разом із бійцями, життя яким, а їх 3000, вдалося врятувати». І далі професор Риженко детально розповів про невимовно тяжку роботу всього персоналу, де, здавалось, і метал не витримав би такої напруги, а медики витримували, і поруч з ними були волонтери, меценати, добровільні донори, усі небайдужі люди і наша влада.

А в лютому 2020 року, на щорічній традиційній підсумковій медичній нараді Сергій Анатолійович Риженко, головний лікар обласної клінічної лікарні ім. І. І. Мечникова, у своїй доповіді наголосив про головне: «Високі технології рятують життя. І з кожним роком ефективність лікарської роботи зростає, бо наша головна мета — обмеження страждань і найбільший лікувальний ефект. Лікарю важливо зберегти людяність і милосердя, розвивати все, що дає простим людям доступ до медицини вищого рівня. І ще один наш стратегічний напрямок — постійний розвиток, рух уперед. Обласна влада та департамент десятки мільйонів витрачають на новітнє обладнання і передові технології. Подяка нашим керівникам, і особливо директору департаменту Валерію Сердюку, з яким ми разом рятували поранених і який наші усі проблеми знає не з чуток. А ще ми зобов’язані зберегти наше сестринство, якому теж уже 200 років, щоб наші досвідчені медсестри не покидали лікарню через матеріальні причини. Сподіваємось на підтримку обласної влади. Наш молодий губернатор Олександр Бондаренко теж уже не раз бував у лікарні Мечникова, зустрічався з пораненими, з ним бував і голова Верховної Ради України Дмитро Разумков. Їм стало зрозуміло, що зараз тяжко всім, а нашій лікарні — найтяжче», — далі повів свою мову під час нашої бесіди Сергій Анатолійович.

А від себе додам, що, прослухавши багато виступів на підсумковій раді, згодилася зі словами директора департаменту охорони здоров’я Дніпропетровщини про те, що тут підібрався (я хотіла б так сказати) цвіт української медицини.

«Ця лікарня завжди була лідером в Україні. І я дякую Сергію Анатолійовичу Риженку за те, що так розумно згуртував колектив у такий тяжкий період, коли працювати довелося на воєнну медицину. Я дуже ним дорожу і підтримую як керівника і людину. Моя роль — забезпечити вас сучасним устаткуванням, але при цьому кожен повинен розуміти нашу найвідповідальнішу роботу і цей рік покаже, хто справді відданий професії медика», — сказав В. М. Сердюк.

Та професор Риженко поділився ще однією болючою проб­лемою, яка непокоїть його як професіонала: «Я завжди говорю, що найголовніше для нас — не розгубити досягнуте. Той, хто вболіває за здоров’я української нації, а ми всі українці, той мене зрозуміє, як важко усвідомлювати про загублену санітарну службу, коли ніхто не перевіряє якість води, продуктів, в яких умовах навчаються наші діти і чим їх годують, чи провітрюються класні кімнати, як часто миється підлога і в якому стані санітарні кімнати. Нікому немає діла до їхнього здоров’я, і чому почастішали карантини. Це теж уже давно загальнодержавна біда».

І навіть кам’яне серце уже б розчулилось від такої гіркої правди. Та я ще хочу передати своє журналістське перо двом людям, які поділились своїм чесним словом про героя нашої короткої повісті:

Юрій Юрійович Скребець, заступник головного лікаря:

— Сергій Анатолійо­вич Риженко має рідкісний дар — мудро керувати величезним колективом. З його приходом змінилося все: ефективність і якість роботи кожного фахівця, з’явилась стратегія безперервного навчання, бо сучасна медицина — це як ровер — назад ходу немає, зупинишся — упадеш. Він ніколи не підвищує голос на підлеглих, але дуже вимогливий щодо дисципліни і виконання службових обов’язків. Тільки в особистій розмові віч-на-віч висловлює порушнику своє дисциплінарне рішення і завжди дає шанс на виправлення, не принижуючи людину. Ми з ним однодумці, бо обрали найголовнішу професію — рятувати людям життя.

Валерій Миколайович Сердюк, директор департаменту охорони здоров’я в Дніпропетровській області:

— Ми знаємо один одного давно, я бував на його Черкащині. Бачили б ви його маму Надію Романівну, здається, в ній зібралась уся всесвітня ­доброта, таким виростила і свого сина. Мати такого друга — це теж подарунок долі, бо зараз, на жаль, черствіє колись щира і щедра українська душа. І як би не збігали літа, а Сергій Анатолійович, тепер я хотів би його назвати шанобливо, професор Риженко, залишається небайдужим до чужого горя, усім хоче допомог­ти, усіх вилікувати. І він — людина слова, як сказав, так і зробив. А в його ж долі був іще й Афган, і там теж гартувався його волелюбний характер. Побільше б таких керівників — знаючих, розумних і бажаючих нашу медицину повернути на службу всьому народу України.

І наше традиційне наостанок: за таку геніальну людину, як професор Риженко, не гріх і помолитись.

Лілія Данилюк,

заслужена журналістка України