Сільське господарство без ілюзій: нові умови і старі проблеми

Повномасштабна війна перекроїла аграрну реальність України до невпізнаваності. Те, що десятиліттями трималося на передбачуваності землі й циклах природи, сьогодні балансує між тривогою і відповідальністю: за врожай, за людей, за продовольчу стійкість країни. Український аграрій працює не «на сезон», а всупереч обставинам, де кожен вихід у поле — це вже не буденність, а випробування.

У січні уряд ухвалив одразу кілька рішень, які формально мають підтримати аграріїв: оновлення механізму компенсацій за пошкоджені посіви, затвердження довгострокової програми розвитку тваринництва, запровадження грантів на будівництво овоче- та фруктосховищ, а також запуск проєкту з відновлення гідротехнічної меліорації. Ці кроки різні за масштабом і логікою, але об’єднані спільною метою — не допустити руйнування продовольчої основи країни.

Водночас у регіонах, зокрема на Дніпропетровщині, де аграрне виробництво є базою економіки цілих громад, до нововведень ставляться без ейфорії. Тут добре розуміють різницю між нормативним рішенням і його реальним ефектом у полі, на фермі чи в тваринницькому комплексі.

Цифри проти реальних втрат

Оновлений механізм державної компенсації передбачає виплати агровиробникам, які працюють на територіях можливих або активних бойових дій. Максимальний розмір — до 4 700 гривень за гектар пошкоджених посівів, але не більше, ніж за 2 тисячі гектарів одному господарству в межах одного надзвичайного випадку. За офіційними даними, у 2025 році площа пошкоджених посівів по країні становила близько 166 тисяч гектарів.

Для Дніпропетровської області ця проблема не є абстрактною. Частина громад розташована поблизу зон активних обстрілів, інша — на маршрутах військової логістики. Пошкодження полів тут спричиняють не лише прямі влучання, а й уламки, пожежі, неможливість вчасно провести агротехнічні роботи.

Коментуючи ситуацію, аграрний економіст із Дніпра Олексій Симоненко, який працює з фермерськими господарствами центральних і південних районів області, зазначає:
«Компенсація в кілька тисяч гривень за гектар — це радше символічне визнання втрат, ніж їх реальне покриття. Собівартість вирощування зернових у воєнний період зросла щонайменше на 30–40%, а для окремих культур — і більше. Паливо, добрива, логістика, охорона полів — усе це додаткові витрати, які держава не враховує повною мірою».

Водночас фермери визнають: навіть така допомога може стати критичною для невеликих господарств. Для них кілька сотень тисяч гривень компенсації — це можливість розрахуватися з працівниками або закупити насіння на наступний сезон. Проблема полягає в іншому — у швидкості й доступності механізму. Збір документів, підтвердження факту пошкодження, погодження з різними інстанціями в умовах війни часто перетворюється на тривалий бюрократичний процес.

Стратегія на папері й реальність ферм

Затверджена державна програма розвитку тваринництва до 2033 року декларує відновлення поголів’я, розвиток племінної справи, посилення ветеринарного контролю та зменшення імпортної залежності. Причини появи такого документа очевидні: тваринництво в Україні перебуває у затяжній кризі, яка лише поглибилася після 2022 року. Частина підприємств зруйнована, інші втратили ринки збуту або доступ до кормової бази.

На Дніпропетровщині тваринництво традиційно поєднує великі комплекси та сімейні ферми. «Довгострокові програми — це добре, але фермер живе не до 2033 року, а до наступного сезону. Нам важливо знати, чи буде доступний кредит, чи працюватимуть ветеринарні служби, чи не зміняться правила гри за рік. Без цього жодна стратегія не стане реальністю», – зазначає керівник одного з фермерських господарств у Павлоградському районі.

Експерти з аграрної соціології звертають увагу на ще один аспект: тваринництво — це основа зайнятості в сільській місцевості. Закриття ферми означає не лише втрату продукції, а й відтік людей, деградацію громади, зростання соціальної напруги. Тому будь-які програми в цій сфері мають оцінюватися не за кількістю сторінок документа, а за тим, чи зможуть вони реально втримати фермерів на землі.

Інфраструктура, якої бракує роками

Запровадження грантів на будівництво овочесховищ і фруктосховищ стало однією з найбільш обговорюваних ініціатив. Держава готова компенсувати до 30% вартості будівництва (але не більш як 20 млн грн), а для прифронтових територій — до 50%. Умови передбачають будівництво сховищ місткістю від 3 тисяч тонн і створення нових робочих місць.

Для Дніпропетровщини ця тема особливо актуальна. Область є одним із центрів виробництва овочевої продукції, але брак сучасних сховищ призводить до значних втрат після збору врожаю. Частина продукції просто не доживає до міжсезоння, інша продається за заниженими цінами одразу після збору.

Аграрний консультант із Кривого Рогу Сергій Косиря пояснює: «Сховище — це не просто бетон і холодильники. Це елемент ринку. Воно дає змогу аграрію не залежати від перекупника і не скидати ціну в піковий сезон. Але навіть 50% співфінансування — це десятки мільйонів гривень власних коштів. Для малого фермера це практично недосяжно».

Отже, існує ризик, що грантами зможуть скористатися переважно великі агропідприємства, тоді як дрібні виробники залишаться поза процесом. У регіоні вже лунають пропозиції диференціювати умови підтримки залежно від масштабу господарства, але поки що ці ідеї не закріплені нормативно.

Вода як ключовий ресурс майбутнього

Окремий блок аграрної політики — відновлення гідротехнічної меліорації. За підтримки американської програми AGRO стартував проєкт, спрямований на розвиток організацій водокористувачів, технічні аудити зрошувальних мереж і впровадження сучасних підходів до управління інфраструктурою.

Статистика тут невтішна: площі зрошення в Україні скоротилися з понад пів мільйона гектарів у 2021 році до 137 тисяч у 2024-му, а рівень зносу меліоративних систем сягає близько 80%. Для південних районів Дніпропетровщини це означає пряму загрозу аграрному виробництву в умовах кліматичних змін.

Інженер-гідротехнік Григорій Сидоренко, який працює з агропідприємствами області, зауважує: «Без зрошення ми втрачаємо стабільність урожаю. Але відновлення систем — це роки й великі інвестиції. Навчання управлінців і створення організацій водокористувачів — правильний крок, але аграрії хочуть бачити конкретні результати, а не лише перспективи».

Проєкт із залученням американських партнерів може стати джерелом сучасних технологій і управлінських рішень, однак він не розв’язує проблему масово і швидко. Для багатьох господарств питання зрошення залишається відкритим уже сьогодні.

Сукупно ухвалені рішення формують складну й неоднорідну картину аграрної політики воєнного часу. Вони не є системною реформою і не гарантують стабільності, але створюють окремі інструменти, якими аграрії можуть скористатися — або не скористатися — залежно від власних ресурсів і умов. Для Дніпропетровщини ключовим залишається практичне питання: чи зможуть ці механізми працювати швидко, прозоро й без надмірної бюрократії. Саме від цього залежить, чи стане державна підтримка реальним фактором виживання агросектору, чи залишиться набором добре сформульованих, але обмежено дієвих рішень.

Наталія Ковальчук

фото з відкритих джерел