Василь Карабач: «У своєму житті я ні за чим не шкодую»

Так просто, по-людському, закінчив нашу розмову Василь Миколайович Карабач, бо за усі 50 років відданої праці своїй рідній стоматології він робив добро на землі, й по сей день ідуть люди до свого лікаря по здоров’я.

А ми зустрілися вже після нелегких робочих годин і говорили про долю талановитого лікаря зі спокійним лагідним характером, якого знають усі жителі Васильківського району, і за це поважають. Іще на початку такого небагатослівного інтерв’ю Василь Миколайович сказав про найголовніше:  «Усе, що людині найменовано, треба його пройти. А як пройти, то правила у кожного свої. Мене батько вчив доброти та щедрості й завжди говорив, що «достаток» повинен бути розумним, бо усе, що занадто, – то нездраво, як говорить народна мудрість.

А можливо, ще й мамину віру в Бога зберегла моя дитяча пам’ять і правильно скерувала моїм подальшим життям, бо я нікому не робив зла. Отож, уся наука батьків і сьогодні не покидає мою душу, так живу і так працюю у Васильківці, яка мене прийняла з рук моєї рідної Харківщини після закінчення Харків­ського стоматологічного інституту у тому далекому, але незабутньому 1967-му». Я вслухалась у спокійний голос Василя Миколайо­вича, а сама думала, що в такої людини не повинно бути ворогів чи недругів, бо за кожним епізодом його біографії – цілі десятиліття звичайної любові до життя.

Тут же, у Васильківці, 24-річний лікар одружився. Дружина Людмила Іванівна закінчила той же медінститут і теж працювала стоматологом (світла їй пам’ять). Удвох вони виховали синочків – Ваню й Альошу. Альоша продовжив сімейну династію стоматологів, а нещодавно вже й онук (син Вані – офіцера), теж Альоша, закінчив стоматологічне відділення Дніпропетровської медичної академії. І ці важливі сторінки з історії життя героя нашої короткої повісті теж треба було пережити йому самому, й обов’язково з любов’ю в серці, які б випробування не підкидала доля.

Але спочатку був 1967-й, і свої спогади Василь Миколайович продовжив так: «Нас було тільки два лікарі-стоматологи: я та Ілля Григорович Мірошниченко, й один кабінет. А в районі тоді проживало аж 57000  людей. Та вже незабаром була відкрита в Васильківці стоматологічна поліклініка, і мене призначають завідувачем. Збільшився штат до п’яти лікарів, трьох проте­зистів, шести зубних техніків. Треба було всіх згуртувати, навес­ти порядок і дисципліну, яку особливо вимагав наш головний лікар Васильківської цент­ральної лікарні Петро Кирилович Агієнко (світла йому пам’ять). Він був особливим керівником, прислухався до наших потреб і всім, чим міг, допомагав. З ним ми одразу ж вирішили придбати дві нові стоматологічні установки. І тепер я не знаю, як назвати те почуття, з яким мені згадується епоха 70-х, коли на наше прохання допомогти коштами (а вартість кожної установки сягала за 5000 рублів – це було дуже дорого на той час) обласне управління охорони здоров’я, без тяганини і без хабарів, швидко перерахувало потрібну суму на магазин медтехніки, а для стоматолога-професіонала – то була свого роду вершина щастя. Хто був колись молодим і любив свою професію, той правильно зрозуміє ці слова».

Я вдивлялася в обличчя Василя Миколайовича і помічала, як помолоділи його очі, коли він розповідав про свої молоді літа. Хоча не все так легко давалося в житті. Отож, іще кілька епізодів з тієї незабутньої пори: «Хіба можна забути таке, коли в нас з’явився стоматологічний автобус, де була облаштована бормашина, шафа для стерилізації інструментів, мийка, і навіть рентген­апарат, – продовжує Василь Миколайович свою розповідь. – Ми їздили по селах, лікували зуби селянам, а голови колгоспів забезпечували наш автобус бензином. Потім уже з’явилися й стоматологічні кабінети, не тільки в селах, але й на фермах, на підприємствах і при школах. Так і хочеться сказати, що то була золота ера. Але все те хороше минуло, і безповоротно. На жаль!» Я вже тепер знаю, що Василь Миколайович Карабач, будучи ще в юному віці й переживши травму, вже тоді вирішив стати лікарем. Вибір випав на стоматологію, і жодного разу він не пошкодував. 39 років очолював Васильківську стоматологічну службу і подумки дякував долі за розумне керівництво, і навіть в обласному центрі. Погодьтеся, це теж можна назвати професійним щастям, коли тебе розуміють  і підтримують.

«З Леонідом Микитовичем Яловим я познайомився, ще коли він працював просто лікарем-стоматологом у Новомосковську, а вже з 1976-го, як його призначили головним лікарем Дніпропетровської обласної стоматологічної поліклініки, то не тільки я, а й усі колеги в районах та містах були вражені його титанічною працездатністю, вмінням згуртувати навколо себе усіх стоматологів так, що нас стали поважати на рівні хірургів чи  терапевтів. Він добудував новий корпус поліклініки, потім і другий корпус, потім і гаражі, придбав стоматологічний томограф і мікроскоп для лікування зубів, зубнотехнічну ливарню. Але найголовніше те, що він завжди дбав про авторитет нашої професії.

Леонід Микитович очолював обласну стоматологічну клініку більше 40 років і тільки наприкінці 2017-го передав справу свого життя новому керівнику. Хотілося б, щоб його відданість стоматології передалася у спадок усім нашим молодшим колегам. Ну, і для душі скажу так: Леонід Микитович Яловий – іще й кандидат медичних наук, його знає уся Україна, він не приховував  своїх прогресивних думок і новаторських пропозицій, ділився ними з науковцями. І вони прислухалися, брали у свої розробки. А ще хай згадають мої колеги нашого Леоніда Микитовича як майстра велосипедного спорту, бо в цьому захопленні теж є його любов до життя. Я, Василь Карабач, горджуся тим відрізком своєї долі, коли працював під керівництвом справжнього професіонала».

P.S. Дуже давно один старенький дідусь мені сказав: «Дитино, треба ходити по землі і хоч інколи дивитися на небо – там же все чують і бачать, і пишуть: за добро Господь додає здоров’я і віку, а за зло – одбавляє». І я, згадавши ті слова, подумала: таки правильно прожив і сьогодні так живе лікар-стоматолог із Васильківки Василь Миколайович Карабач, якщо про нього просто по-народному кажуть люди: який хороший чоловік наш Василь Миколайович! Тож хай у цей ювілейний рік нашому народному лікарю Господь додає здоров’я і довгого віку.

Лілія Данилюк,

фото автора