Як чотирилапий Амур допоміг зустріти кохання

Після робочого дня можна трішки відпочити і посміятися. Для цього добре підійде гумореска про те, як чотирилапий Амур допоміг зустріти кохання.

Занурившись у власні думки, два­дцятип’ятирічна Вікторія прогулювалась по парку. Зненацька її роздуми перервав гавкіт собаки. Озирнувшись, дівчина не повірила своїм очам. До неї, виляючи хвостом, із неймовірною швидкістю біг загублений три місяці тому пес породи німецька вівчарка.

— Лакі!!! — обніма­ючи свого чотирилапого друга, на радощах занадто голосно вигукнула Віка. — Як же я довго тебе шукала! Де ж ти був весь цей час?!

— Який іще Лакі? — заперечив захеканий юнак, який біг за собакою. — Це мій Амур! Ви, панночко, мабуть, помилились.

— Та що ви кажете! — дістаючи телефон із сумки, посміхнулась дівчина. — Ось дивіться, пане! На фото — я зі своїм улюбленцем Лакі. Тому не вигадуйте! Я що, дарма три місяці оббивала пороги всіх дніпровських притулків для тварин та щодня шукала Лакі на вулицях!? Це мій собака, й я нікому його не віддам!

Хлопець на мить замислився, з ласкавою посмішкою дивлячись на чотирилапого товариша.

Не поділили друга

— Можливо, це, на­справді, ваш пес… Був! Приблизно три місяці тому я помітив його на трасі Дніпро — Запоріжжя. Бідолаху покусали безпритульні собаки, а ще в нього була зламана лапка. Не можу сказати, що я занадто люблю домашніх тварин, але пес зовні був як дві краплі води схожий на мого улюбленця з дитинства. Прізвисько дав таке ж — Амур. Та в будь-якому випадку тепер він мій! А вам треба було краще слідкувати за тим, кого приручили.

— Та якби ж я тоді знала, що так станеться… — збентежено мовила Вікторія. — Я зі своєю подругою вигулювала Лакі у сквері, коли мені зателефонували і терміново викликали на роботу. Софійка сказала, що ще погуляє з собакою, а потім приведе його до мене додому. Але Лакі зірвався з ошийника і втік.

— Так, розумію… Коли сьогодні Амурчик побачив вас, так швидко побіг, що я не втримав повідець.

— То Ви повернете мого Лакі? — в дівчини зажевріла надія.

— Тобто, мого Амура? — розгублено насупився Дмитро. — Я не можу, пробачте! Дуже вже я до нього прикипів…

— Тоді я його вам не віддам! Ось зараз поліцію викличу, в мене і фотодокази, і свідки є.  Я хочу, щоб Амур… тобто Лакі, мешкав зі мною, — знер­вовано пригрозила Віка.

— Викликайте, — погодився юнак. — Покажу правоохоронцям власні докази. Я теж хочу, щоб Амур мешкав зі мною.

— Та що ж мені тепер робити? — розгуб­лено запитала дівчина.

— Мабуть, доведеться жити разом! — пожартував хлопець. — Який іще вихід?!

…Минуло півроку…

— Амур, ходімо на прогулянку! — брязкаючи повідком, гукнув Дмитро.

— Лакі, дивись, яку м’ясну кісточку я тобі придбала, — повернувшись із роботи, гукнула собаку Вікторія.  І до Дмитра: — Любий, і я з вами піду до парку!

— Гаразд, кохано! — відповів чоловік.

Собака, щиро відреагувавши на обидва прізвиська, двічі погоджуючись, гавкнув і, схопивши смаколик, побіг на прогулянку зі щасливим подружжям.

Катерина Чередниченко