Життєвий шлях снайпера Степана Самарі з Дніпропетровщини
Цьогоріч на Дніпропетровщині відзначили особливу дату – 30-річчя утворення обласної організації ветеранів. Нашого земляка, родом із села Дебальцеве Васильківського району, Степана Васильовича Самарю, який 28 років очолював у рідному селі ветеранську організацію, обласна рада нагородила Почесною грамотою.
СПОГАДИ ПРО РОДИНУ
Нагороду ветерану вручив голова Васильківської районної ветеранської організації Іван Чубар. Степану Васильовичу Самарі минулого року виповнилося 90. Вітали ювіляра усім селом.
Він народився у 1926-му в сім’ї заможних трудівників. З невимовним сумом згадує свого діда Фелона Самарю – вправного господаря, який мав вітряк, молов зерно й прожив аж 104 роки. Батько й мати нашого героя у 1929 році віддали у перший колгосп під назвою «Третій вирішальний» корову та двох коней. А коні були найкращі. Згадує чоловік, як запрягали їх у сани, особливо на Масляну, та їздили селом. Усі місцеві мешканці милувалися самарівськими буланими. Саме через такий достаток родину розкуркулили. Батько переховувався в степу у скиртах, щоб не потрапити до радянських казематів, а мати і двоє синів – Степан та Федір – поневірялися від одних родичів до інших, адже родину виселили з рідної хати. Перемучились під час голоду 1932-1933 років. А коли вже трохи вродило хліба, то родичі зібрали по лантуху пшениці і батько – Василь Самаря – продав його, а на виручені гроші придбав недобудовану хату.
ЖОРСТКІ БОЇ
У 1934-му Степан Самаря пішов навчатися в Дебальцевську семирічку. Вчився на відмінно: 7 років і 7 похвальних грамот. 21 червня 1941 року був випускний, а 22-го – війна. Ніхто не чекав, що фашисти дійдуть аж до рідного Дебальцевого, тож здали документи до Васильківської середньої школи. Проте більше жодного дня не вдалося повчитися 15-річному юнаку.
«Настав той незабутній вересень 1943 року. Німців гнали через Дебальцеве й Васильківку і сільськими хлопчиками, які вже стали доросліші, поповнили військові частини, – розповідає ветеран зі сльозами на очах. – Серед них був і я, невисокий на зріст, але мав гострий зір. Першою дитячою зброєю тоді були рогатки, вони якраз і відтренували мої очі. Я закінчив курси молодших командирів і потрапив до снайперської роти».
Першим бойовим хрещенням Степана Самарі був Бобруйський котел. 75-а дивізія просувалася із жорсткими боями аж до Білостока. А потім – Прибалтика. Про ті кровопролитні бої і втрати вже сказано-переказано. Так, у жовтні 1944-го доля героя нашої розповіді могла б уже й обірватися. Але, як-то кажуть, Господь не дав загинути. Під Ригою 10 жовтня єфрейтор Самаря був тяжко поранений у кульшовий суглоб лівої ноги. Осколок від ворожого снаряда пройшов наскрізь. Далі – шпиталь у м. Цесіс (Латвія), 7 днів непритомного стану – втратив багато крові, важка операція і аж до 1945-го – тривале лікування. Ще пересувався на милицях, а вже 6 січня бійця направили у зенітну роту. Трохи потримали на кухні, а потім – у бій за Прибалтику. «На легких англійських танках проривали оборону ворога, – згадує ветеран. – Німецькі танки б’ють по нас, мене відкидає вибуховою хвилею і ламає ключицю. Безліч поранених і вбитих. Німець, як наче з останніх конвульсій, скаженів, гатив з усіх видів артилерії. Воронки були такими глибокими, що туди могли б поміститися цілі хати. Скільки вже побачив на війні крові й смертей, але ніяк не міг збагнути таку страшну міру ворожої ненависті. На очах смертельно поранило мого фронтового друга Колю Корнієва, він стікав кров’ю. Ми з Рибалком стягли його на санітарну повозку, а самі – далі за своїми. А їх тоді полягло… Із 200 чоловік роти лишилося 23. Тільки телефоніст продовжував працювати в окопі».
ОБІЙМАЛИСЯ Й ПЛАКАЛИ
Степана Самарю, нагородженого медаллю «За бойові заслуги», перевели до 25-ї авіаційно-технічної дивізії охороняти польові аеродроми, та то вже була Польща. Згадує Степан Васильович, як дізнався про перемогу: «Ми стояли в Білостоці і над нашим ешелоном пролітав німецький «мессер». Збиваємо його, і він падає на залізничний вокзал. То був останній ворожий літак, збитий нами. 8 травня поляки вже знали про перемогу над фашистами. А ми дізналися пізніше, і вже о 13-й годині дня вибухнув салют – це наші зенітки відкрили залповий вогонь – 240 пострілів за хвилину. Льотчики теж почали стріляти в небо. Обіймаємось, плачемо, не віримо, що залишились живими».
Після оголошення Перемоги над фашистською Німеччиною роту Самарі розформували, зенітки здали. Боєць потрапив в автороту, яку переправили до Білорусії, і служив там до 1948 року. Все пережите далося взнаки. Степана Васильовича комісували через чергову хворобу: проривна виразка шлунка. На все життя він запам’ятав свого рятівника – хірурга Йосипа Портнягіна, який прооперував його. Коли повернувся додому, в рідне Дебальцеве – важко хворів. Фронтове поранення відчувалося постійно. От і за останні місяці рана відкрилася і на рентгенівському знімку лікарі вперше побачили дрібненькі осколки в нозі, які тоді не помітили під час операції. І знову – лікування.
ЛЮДИ НЕ ЗАБУВАЮТЬ
Проте, незважаючи на страхіття війни, найстрашніше в житті ветерана сталося тоді, коли загинув в автокатастрофі старший онук Ярослав, а потім через кілька років – і старший син Володя, його батько. Минулого року померла, не дочекавшись одного місяця до 65-річчя подружнього життя, дружина. Але Степан Васильович дякує долі за те, що ще є кому його розрадити – має хорошого сина Євгенія і гарну невістку Тамару. Є онука Катя, яка вже запросила на своє весілля. Старша невістка Люба теж родичається. Її донька Настя подарувала дідусеві двох правнуків. «Усі допомагають мені, – каже ветеран. – Але я й сам тримаю порядок у хаті, можу щось їсти зварити, хоча діти мені наварюють на цілий тиждень. Не забувають і сусіди. Я люблю своє село, де багато років працював у Ощадкасі».
Ось так, як телеграфним рядком, пробігся своїм життєвим шляхом один із довгожителів й один із останніх ветеранів Великої Вітчизняної війни у Васильківському районі Степан Васильович Самаря, який 17 червня зустріне своє 91-е літо. І знову будуть вітання і спогади, які ніколи не забудуться.
ЛІЛІЯ ДАНИЛЮК, ФОТО СЕРГІЯ ХОРОШИЛОВА
