Вивезені проти волі: як депортації з окупованого півдня України стали частиною системи

Мікроавтобус зупинився ще до світанку біля гірського переходу між росією та Грузією. Олена (ім’я змінене), українська державна службовиця з окупованої частини Запорізької області, вийшла на холодне повітря, тримаючи документи, які їй ніколи не належали і які вона не визнавала.

Кілька годин тому жінка залишила свій дім. Не за власним рішенням. «Це не було добровільно. Це було те, що зі мною зробили», – каже вона. Разом із нею була Марина (ім’я змінене). Їхні історії, а також свідчення ще однієї жінки, Ірини (ім’я змінене), описують практику, яку українські правоохоронні органи та міжнародні юристи розглядають як елемент системних примусових депортацій цивільного населення з окупованих територій.

Затримання як точка неповернення

До повномасштабного вторгнення рф Олена працювала в податковій службі в Якимівці. Після окупації вона залишилася – як і тисячі інших цивільних, які не мали можливості швидко виїхати.

У серпні 2023 року її вперше затримали.

«Мені сказали, що я підтримую Україну, –  розповідає вона. – Жодних доказів не було. Але це не мало значення», – зазначає жінка. Після кількох місяців утримання її звільнили. Проте 10 лютого 2024 року відбулося повторне затримання.

2 березня їй вручили документи: «рішення про депортацію» та заборону на в’їзд до росії на десятки років. «Вони говорили спокійно, ніби це звичайна процедура, – каже Олена. – Але я розуміла, що вибору немає».

«Антиросійська позиція» як підстава

Марину затримали того ж дня в її квартирі в Мелітополі. «Сказали, що у мене антиросійська позиція. І що мене депортують», –  розповідає вона.  Її доставили до того ж приміщення, де утримували й Олену. Жінки вперше побачили одна одну там. Через кілька годин обох посадили в мікроавтобус і вивезли через окуповані території до росії. Маршрут пролягав через Маріуполь, Новоазовськ, Владикавказ і Мінеральні Води. «Ми не знали, куди нас везуть. І чи ми взагалі повернемося», – каже Марина.

Примус як механізм

На кордоні з Грузією їх утримували годинами. Після перевірок їм прямо сказали, що «краще» перетнути кордон. «Це не було прохання. Це було попередження», – розповідає Олена.

Через кілька днів вони повернулися в Україну. Але, за їхніми словами, відчуття контролю і примусу не зникло.

Родина, яку вивезли разом

Ірина стала частиною подібного сценарію майже через рік – у січні 2025 року.

Після перебування в Європі вона разом із чоловіком і маленьким сином повернулася до окупованої частини Запорізької області, намагаючись оформити документи для легального проживання. Натомість родина отримала повідомлення: заборону на в’їзд до росії до 2080 року. «Ми зрозуміли, що це фактично вирок», –  каже вона.

27 січня 2025 року до їхнього житла в Бердянську прийшли силовики.

«Сказали, що ми порушили правила перебування і нас депортують», – розповідає Ірина. Родину –  включно з дитиною – вивезли тим же маршрутом і змусили перейти кордон із Грузією під загрозою ув’язнення.

Пояснення     юристів

Такі дії прямо заборонені Женевською конвенцією IV про захист цивільного населення під час війни, яка встановлює заборону на примусове переміщення або депортацію осіб із окупованих територій.

«Це класичний приклад примусового переміщення цивільних. Якщо людина не має реальної можливості відмовитися – це порушення міжнародного гуманітарного права», – пояснює юрист-міжнародник  Філіп Сендс.

Його колега з України Юлія Непогода наголошує, що юридичні формулювання не змінюють суті: «Навіть якщо видаються документи чи “рішення”, примус залишається примусом».

Юристи також звертають увагу на повторюваність таких випадків.

«Коли однакова схема застосовується до різних людей у різний час, це свідчить про політику, а не випадковість», –  зазначає юрист Марко Міланович.

Масштаб явища

За даними українських правоохоронних органів, від початку повномасштабного вторгнення рф зафіксовано понад 19 000 випадків примусового переміщення або депортації цивільних осіб з окупованих територій України.

Серед них – щонайменше 4 000 дітей, яких було вивезено до росії або на контрольовані нею території.

Міжнародні організації, зокрема Міжнародний кримінальний суд, розглядають подібні дії як потенційні воєнні злочини та елементи злочинів проти людяності.

Судове рішення

Комунарський районний суд м. Запоріжжя розглянув справу заочно, оскільки обвинувачені перебувають поза юрисдикцією держави.

Попри відсутність підсудних, представники Феміди дійшли висновку, що депортації були умисними,  організованими, здійсненими представниками окупаційної адміністрації.

Усіх обвинувачених визнано винними у порушенні законів і звичаїв війни та засуджено  до 12 років позбавлення волі.

Після повернення

Усі троє жінок повернулися в Україну. Але досвід, за їхніми словами, не завершується поверненням. «Ти просто живеш із розумінням, що це може повторитися», –  каже Марина.

Олена довго не могла спати після повернення. Ірина досі намагається пояснити синові, чому їх вивезли. «Він питає, що ми зробили, – каже вона. – А відповіді в мене немає».

Тетяна Володарська
фото з відкритих джерел

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.