Будинок-палац Бергманів-Енгельгардтів

Якщо побувати у Солоному та не побачити садибу Бергманів — подорож можна вважати невдалою. Та ми її доб­ре роздивилися, бо ж їхали у ці місця саме побачити старовинний будинок прусських поселенців, що, ніби подорожуючий у часі, необачно лишився тут з минулого.

ІЗ РУК У РУКИ

На центральній площі смт Солоного, навпроти будівлі селищної ради, стоїть невеличкий одноповерховий будиночок-палац, що одразу привертає увагу незвичною архітектурою — дахом зі шпилястими вежами, чудерна-цькими віконечками та ґанком зі звивистими колонами й старовинною плиткою. Цей архітектурний пам’ятник кінця XIX століття — головна споруда садиби Бергманів.
Та місцеві жителі іменують будівлю ще й «будинком барона Енгельгардта» — того самого відставного полковника, багатія та картяра Василя Енгельгардта (брата Павла Енгельгардта, в якого служив молодий Шевченко). Хоча навряд чи цього власника концертного залу на Нев­ському проспекті у Санкт — Петербурзі (в якому давали пуб­лічні концерти й костюмовані бали для членів царської родини) серйозно цікавили землі у Солоному. Тож маючи батьківський спадок тут, Василь Енгельгардт ніколи ним не турбувався й ніякого будинку не зводив, як і його нащадки.
Поселення переходило «з рук у руки» й, врешті, після 1861 року його придбали Бергмани та почали будувати тут чудерна­цьку садибу, частина якої (головна будівля-палац) нині збереглася.

ПРИЇХАЛИ З ПРУССІЇ

Авраам (Abra­ham) і Сусанна Бергмани були переселенцями з Пруссії, віруючими менонітами й дотримувалися докт­рини ненасильництва і пацифізму. Та через власну протестантську віру на батьківщині життя у подружжя не склалося. Родина вимушена була переїхати в Україну. У них було два сини — Герман і Абрам. Незабаром після переїзду батько помер, тож керувати всім довелося його синам. Вони жили дружно й звели свої маєтки поруч. Одначе сьогодні зберігся лише будинок, що належав молодшому з братів, Абраму — про нього майже нічого невідомо.
А ось старший — Герман Абрамович Бергман — був відомим землевласником, політиком і громадським діячем Катеринослава. Загалом брати виявилися дбайливими та працьовитими господарями. Вони побудували тут не тільки диво-будинок, а ще й цегляно-черепичний завод, мали підприємства харчової промисловості, серйозно займалися сільським господарством, тримали вітряний і паровий млини, вирощували овець та інших тварин. Згодом Бергмани перейменували село Солоне на честь свого роду — у Бергмансталь.

«СУХИЙ» ­ЗАКОН

До місцевих жителів, нащадків козаків, переселенці ставилися з великою повагою: дбали про найманих працівників і ніякої їх експлуатації не допускали. Тож Бергмани швидко стали «своїми» у Солоному та навіть на прохання селян виділили гроші для зведення православної церкви. Однак, не безкоштовно її звели, а за умови, що на шість років (з метою покращання здоров’я місцевих жителів) будуть закриті всі питні заклади. Отакої! Говорять, що тоді деякі солонянські чоловіки, почувши це, дуже засмутилися. Хоча навряд чи місцеві зовсім перестали пити — українці смачне вино заготовляли й у власних господарствах. Тож, схитра посміхаючись, селяни погодилися на пропозицію братів, і церква була зведена.
Загалом брати були диваками й для свого, і для нашого часу. Старший із Бергманів відзначився як філантроп, який використовував своє багатство на благо спільноти, серед якої мешкав. Герман щедро надавав продовольство для бідних верств населення, допомагав селянам з придбанням землі, а також був попечителем училищ у Солоному і Сурсько-Литов­ському, меценатом земської лікарні в Солоному. Під час же Першої світової війни Герман Абрамович і його сини фінансували лікарню в Катеринославі. Але революційні події та комуністичні лідери «народних господарів» Бергманів не пожаліли. Їхнє майно було знищене та розкрадене, а славних братів-менонітів розстріляно в селі Ульянівка на півночі Нікопольського району. Кажуть, що нині там є меморіал пам’яті на честь загиблих і до нього приїздять нащадки німе­цьких колоністів.
Діти ж братів Бергманів у 1923 році виїхали до Канади, де й понині живуть їхні нащадки. З часу революції Солоне значно занепало. За радянських часів тут існували заможні колгоспи, та все ж такого розквіту, як за Бергманів, місцеві не знали. Ось і нині бережуть жителі Солоного пам’ять про працьовитих та товариських братів-менонітів. За їхнім будинком ретельно доглядають, фарбують його. Тут сьогодні розмістився Музей історії селища. Але нам не пощастило туди потрапити — двері були замкнені. Та нічого! Все правильно: ми не застали б уже Бергманів удома…

АНФІСА БУКРЕЄВА, ФОТО АВТОРА

Добавить комментарий