Іван Кожедуб: від сержанта до маршала авіації

Ім’я Івана Микитовича Кожедуба вписане у всесвітню історію війн. Його визнано видатним військовим діячем, льотчиком-винищувачем, найрезультативнішим асом у авіації Антигітлерівської коаліції за весь час Другої світової війни. На рахунку Кожедуба 64 повітряні перемоги і він — єдиний українець із трьома «Золотими Зірками» Героя СРСР.

З ПЕРШИХ КРОКІВ

Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в родині, що мешкала в селі Ображіївка Глухів­ського повіту Чернігівської губернії (нині Шосткінський район Сумської області). Мав братів — Якова, Олександра, Григорія і сестру Матрону. Батько, Микита Іларіонович, був церковним старостою, грамотною та начитаною людиною. Мати, Стефанида Іванівна, вела домашнє господарство, привчала до праці і дітей. Злидні та важка робота підірвали її здоров’я: вона почала хворіти і в 1936 році померла. Щоб прогодувати сім’ю, батько працював на полях, наймався робітником до поміщика.

Дітей виховував суворо. Іван змалечку допомагав: саджав фруктові дерева, приносив воду з колодязя й ходив у ліс по дрова. Він охоче навчався у школі, але через брак коштів батько забрав його звідти та влаштував підпаском до дядька, який мешкав у сусідньому селі. За два тижні хлопець утік, залишивши стадо, яке охороняв. Прибіг додому і зі сльозами почав благати Микиту Іларіоновича, аби дозволив вчитися далі. Батько відшмагав сина за свавілля, але дав згоду повернутись до навчання. З дитинства майбутній ас полюбляв малювати. І в школі, і згодом у технікумі оформлював плакати, стінгазети та гасла. Пізніше писав: «Малювання виробило в мене окомір, зорову пам’ять, спостережливість. Ці якості згодилися, коли я став льотчиком».

НЕ ЗНАВ, КИМ БУТИ

У 1934 році Іван Кожедуб закінчив семирічку і вступив до школи робітничої молоді. Перед цим намагався потрапити до складу духового оркестру військової частини в Шостці, але його не взяли — був занадто малий за віком. Захоплювався спортом: у 13 років підіймав однією рукою двопудову гирю. Водночас цікавився технікою та й малювання не полишав — батько мріяв, щоб син став художником і з гордістю показував односельцям його картини. На деякий час увагу хлопця привернула педагогіка: ще у школі на прохання вчительки він допомагав відстаючим учням подолати прогалини у знаннях. Ще однією мрією була авіація, військова кар’єра. Та взагалі, він не знав, ким бути…

Першим місцем роботи стала бібліотека. І саме тут Іван отримав уявлення про світ книжок. У країні тривала індустріалізація, не вистачало робочих рук. Тому, порадившись із батьком, юнак вирішив здобути робочу спеціальність і в 1936 році вступив до Шосткінського хіміко-технологічного технікуму. На третьому курсі записався до аероклубу: так у нього з’явилася можливість втілити одну з мрій — стати згодом льотчиком і носити військову форму. В аероклубі Іван навчився керувати По-2 і виконав кілька стрибків з парашутом. Це посприяло вступу до Чугуївської військової авіаційної школи льотчиків, де він літав на УТ-2, УТІ-4 та літаку-винищувачі І-16. Після закінчення школи у 1941 році, майбутній маршал авіації вже доб­ре усвідомлював, яка відповідальність лежить на радянському воїнові, що склав присягу захищати свою Батьківщину.

ПОЛЕ БОЮ — ПОВІТРЯ

Після завершення навчання Іван Кожедуб залишився у школі — працював інструктором. Через німецьке вторгнення до СРСР 22 червня 1941 року разом зі школою був евакуйований до Казахстану. Після численних рапортів із проханням відправки на фронт його бажання, нарешті, задовольнили. У листопаді 1942 року відрядили до Москви, а вже звідти — до 240-го винищувального авіаційного полку. Проте на поле бою він прибув у березні 1943 року, коли на Воронезький фронт перекинули 302-гу винищувальну авіаційну дивізію. Перший бойовий виліт Іван Кожедуб зробив 26 березня 1943 року, але невдало: його Ла-5 отримав пошкодження в бою, а під час повернення був помилково обстріляний іще й радянською зенітною артилерією. З великими труднощами Кожедуб довів винищувач до свого аеродрому і… потрапив під санкції командування. Його ледь не «списали» на землю за «профнепридатність».

Захистив Івана командир полку, який бачив у хлопця великий потенціал. Йому дозволили літати, але період, коли небо для нього могли закрити назавжди, льотчик вважав одним із найскладніших у житті. Місяць він літав на старих машинах, поки не отримав новий Ла-5. Кожедуб брав участь у Курській битві, битві за Дніпро; у Нижньодніпровській, Корсунь-Шевченківській та Умансько-Ботошанській наступальних операціях; повітряних боях на ближніх підступах до Румунії в травні-червні 1944 року та у Білоруській, Прибалтійській, Вісло-Одер­ській, Східно-Померанській і Берлінській наступальних операціях.

ЗОЛОТІ ЗІРКИ

Бойовий рахунок тоді ще молодший лейтенант Іван Кожедуб відкрив 6 липня 1943 року під час битви на Курській дузі, збивши бомбардувальник Ju-87. Першою ­«Золотою Зіркою» і званням Героя Радянського Союзу був нагороджений 4 лютого 1944 року за 146 бойових вильотів і 20 збитих літаків противника. Другої медалі «Золота Зірка» удостоївся 19 серпня 1944 року за 256 бойових вильотів та 48 збитих ворожих літаків. Після цього Кожедуба призначили на пост заступника командуючого 176-м гвардійським авіаційним полком. Він здійснював супровід інших літаків або забезпечував повітряну підтримку ­військ, що дало змогу збільшити кількість повітряних перемог.

У середині лютого 1945 року Іван разом зі своїм провідним та земляком Дмитром Титаренком вирушив на вільне полювання в районі Франкфурта, де зустрів реактивний винищувач Мессершміт Me-262, яким керував німецький ас Лянге. Він давно шукав нашого аса, але той устиг «вполювати» німця раніше і став першим радянським льотчиком, якому вдалося перетворити гордість німецького авіапрому на вогняну кулю. До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, збив у 120 повітряних боях 64 літаки противника. Свій останній бій, в якому знешкодив два FW-190, провів у небі над Берліном. У травні 1945 року був номінований на третю «Золоту Зірку» і вже 18 серпня 1945 року став тричі Героєм Радянського Союзу.

ПОВОЄННІ РОКИ

Після війни Іван Коже­дуб обіймав відповідальні посади у Військово-повітряних силах СРСР, водночас навчався у Військово-повітряній академії в Моніно, яку закінчив у травні 1949 року. Завдяки статусу і за наказом «згори» був призначений до 324-ї винищувальної авіаційної дивізії. Спочатку служив помічником командира з льотної підготовки, але незабаром був підвищений до командувача дивізією. У 1950 — 1953 роках очолював авіадивізію, що воювала в Північній Кореї. У повіт­ря, через заборону, Кожедуб не піднімався, проте його пілоти здобули 216 перемог. У 1955 році славетного аса-винищувача направили на авіаційний факультет Військової академії Генерального штабу, після закінчення якої він, уже у 60-ті роки, обіймав пост першого заступника командуючого авіацією Московського Військового округу.

З початку 70-х працював у центральному апараті ВПС, пізніше — у групі генеральних інспекторів МО СРСР, маючи звання генерал-полковника авіації, а у 1985-му отримав погони маршала. Крім «Золотих Зірок», службові досягнення Івана Кожедуба були відзначені орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки, «За заслуги перед Вітчизною» (в золоті); медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «За доблесну працю», іншими високими державними та іноземними нагородами.

ЧЕТВЕРТА ЗІРОЧКА

Епізод фільму «Місце зустрічі змінити не можна», в якому Володимир Шарапов запрошує Варю Синицю на свято до клубу МУРу, де вона вперше бачить його бойо­ві нагороди, ніби списаний із біографії Івана Кожедуба. На навчання у Військово-повітряній академії він їздив електричкою. Одного разу зустрів у вагоні симпатичну дівчину і з першого погляду закохався в неї. Познайомитись одразу не наважився, тож часто сідав в одну й ту ж електричку, аби тільки її побачити. Зрештою, знайомство все ж відбулося, і майор Кожедуб запросив Вероніку (так звали дівчину, яка, до речі, була ще школяркою) до Будинку офіцерів на концерт. Вона не уявляла, хто поруч із нею, тому не розуміла, чому всі віддають Іванові честь, і була приголомшена, коли він зняв верхній одяг і на кітелі засяяли три «Золоті Зірки».

Одружилися у січні 1946 року. Кожедуб обожнював свою обраницю, все життя називав її «своєю четвертою зірочкою». Вони виховали доньку й сина, прожили душа в душу 45 років і, за свідченням друзів, жодного разу не посварилися, хоча вона ледь мирилася з небезпечною професією і постійними відлучками чоловіка. Але тут він був непохитним: стверджував, що без неба зачахне! Та вік брав своє… Іван Микитович усе більше часу проводив за письмовим столом, почалися проблеми зі здоров’ям. У 1976 році у нього трапився інсульт, але Вероніка виходила коханого, повернула до життя. Коли ж у 1991 році Кожедуба наздогнав інфаркт, її вдома не було, а допомога прийшла надто пізно… Він пішов з життя 8 серпня 1991 року та був похований 12 серпня в Москві на Новодівочому цвинтарі.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)