Костянтин Жалдаков: «Кожен, хто хоч чимось допоміг, – уже наш благодійник»

У 2022 році Костянтин Жалдаков переїхав до Дніпра із Луганської області. Його бізнес став на паузу і він разом із командою перекваліфікувалися на волонтерів. Спочатку допомагали із гуманітаркою, вивозили людей із Попаснянського району та селищ Лисичанська, а нині – він президент благодійного фонду «Сприяння та розвитку», який опікується трьома шелтерами, де зараз отримують прихисток евакуйовані люди із Дніпропетровської області. Про те, як  двічі постраждав від російської агресії, як у шелтерах допомагають людям адаптуватися до нових умов життя та про плани фонду Костянтин  розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

Евакуація і прихисток

Пане Костянтине, коли ви почали займатися волонтерською діяльністю і чому обрали саме Дніпро для життя та роботи?

– Я родом із Луганської області і двічі постраждав від російської агресії. Перший раз – у 2015 році втратив бізнес та техніку в Алчевську, а у 2022-му  – в Лисичанську втратив не тільки бізнес, а й дім. У березні 2022 року я з родиною виїхав до Одеси, оскільки туди із Харкова евакуювалася моя донька. Співробітники моєї будівельної компанії виїхали до Дніпра. Тож згодом я переїхав сюди, аби  бути усім разом. Ми зрозуміли, що потрібно допомагати людям, і почали возити гуманітарну допомогу спочатку в Лисичанськ, потім і до сусідніх із ним селищ  та у  Попаснянському районі. Звідти вивозили людей, які хотіли евакуюватися. Привозили їх до Дніпра. Але тут виникала інша проблема –  нікуди людей селити, все було переповнено. Колеги по будівництву на Криворізькому шосе мали чотириповерхову адмінбудівлю. Почали селити туди людей  на 3-5 днів, щоб  вони могли перепочити та поїхати далі. Але дехто не виїздив, бо не мав можливості. У цій будівлі був  захаращений 4-й поверх. Ми його відновили власними силами – прибрали будівельні матеріали із об’єктів, разом із переселенцями зробили ремонт. Коли  розселили мешканців, я зрозумів, що потрібно офіційно все робити, бо це люди, з ними може щось трапитись. І знову звернувся за допомогою до фонду «Сприяння та розвитку», аби вони взяли нас до себе волонтерами. Тоді  почали допомагати людям як волонтери фонду.

– Розкажіть більш детально про цей фонд та як ви стали його головою?

– Цей фонд  створили мої знайомі –  переселенці з Луганська, ще у 2014 році. Вони надавали постраждалим від російської агресії юридичну допомогу. Коли ми облаштовували шелтер для переселенців, вони нам допомагали під час ремонту. Згодом ми з колегами приєдналися до фонду – він розширив свою діяльність і став займатися евакуацією та розселенням переселенців.  І через рік, у 2023 році мене обрали керівником цього благодійного фонду. Сьогодні  маємо три прихистки для переселенців. Зараз наша головна місія – розселення та допомога переселенцям. Також співпрацюємо з іншими фондами –  «Карітас», «Право на захист», благодійною організацією «Аdra», гуманітарною місією «Проліска», ПРООН, «Людина в біді» та іншими. Вони допомагають нам із реалізацією різних проєктів для переселенців і надають їм психологічну та юридичну підтримку.

-Які проєкти фонду «Сприяння та розвитку»?

-Починали ми  свою діяльність навесні 2022 року – мали один шелтер на Криворізькій, зараз їх у нас 3. Плануємо відкривати ще один. Спочатку  знаходимо будівлю, а потім  шукаємо партнерів для облаштування прихистку. Так, завдяки співпраці у нас на території одного із шелтерів є скважина з артезіанською водою; в будівлях установлені твердопаливні котли, облаштовані дитячі майданчики. Ми пишаємося цими проєктами. Наприклад,  в одному  із шелтерів проживають

27 діточок. Для них обладнаний майданчик та є дитячий простір – це 2 укомплектовані кімнати  – від телевізора, на якому можна демонструвати якісь лекції, до планшетів та ноутбуків із навушниками. Це така дитяча зона  для спілкування із ними. До нас, наприклад, приїздили поліцейські і проводили для малечі заняття. Там працює вихователь. Зазвичай  ми звертаємося до всіх, хто може допомогти людям.

Хто залишається у шелтері

 – Яку допомогу може отримати мешканець шелтера, крім прихистку?

– До нас  приходять психологи, юристи, працівники, які допомагають із оформленням соціальної допомоги, відновленням утрачених документів на житло, паспортів тощо. Ми співпрацюємо із фондом зайнятості, його спеціалісти допомагають тим, хто хоче писати заявки на отримання грантів для ведення бізнесу; пропонують вакансії для тих, хто шукає роботу, пройти перенавчання. Наприклад, є програма, яка дає змогу отримати фах швачки із подальшим відкриттям ФОПу, якщо людина цього бажає.

-Чи можете  назвати притулок, яким особливо пишаєтесь?

– Мабуть,  шелтер у Любимівці. Це  будівля колишньої амбулаторії, вона одноповерхова. Я її побачив і зрозумів, що це буде класний прихисток – там є і свій двір, і зручно буде людям з інвалідністю та похилого віку. Багато шелтерів у Дніпрі закриваються, а ми – навпаки – відкриваємося. Ми звернулись до наших партнерів – «Проліска», і вони допомогли із обладнанням, ремонтом, меблями. Прихисток розрахований на 130 осіб, зараз там мешеають близько 100, але туди привозять людей. Міжнародні фонди хочуть відмовитися від фінансування притулків, але евакуюватися  стало більше  людей і потрібні місця, куди їх можна поселити. Наприклад, у Любимівці  – це всі переселенці із Дніпропетровської області.

-Як довго можна мешкати  у прихистку?

–  Зазвичай, якщо людина роботяща, то вже через 3-4 місяці вона виїздить, бо за цей час знаходить роботу, орендує квартиру. Залишаються пенсіонери, мами-одиначки  і ті, хто не може працювати через різні причини. Таких людей у шелтерах близько 80%. Їм нікуди піти, вони не можуть винаймати житло. Вважаю, що прихистки не повинні закриватись іще принаймні рік після війни, бо людям потрібно десь жити.

Головні труднощі

-Які основні джерела фінансування фонду?

– Це і співпраця з іншими фондами – вони допомагають із реалізацією різних програм, і благодійники – вони завжди були. Можна навіть самих переселенців назвати благодійниками, бо в нас є одне невирішене питання – комунальні послуги. Аби в шелтерах було світло, вода та тепло, кожен переселенець  робить внески в наш благодійний фонд, щоб ми мали змогу оплатити комуналку. Такі кошти  вони почали перераховувати  тільки із 2024 року, раніше ми самі намагалися закривати потреби, але нині вже не маємо змоги. До прихистків люди приносять допомогу – їх також можна назвати благодійниками. Це і консервація, і одяг, і дитячі іграшки. Кожен, хто хоч чимось допоміг, – уже наш благодійник.

– Із якими труднощами стикаєтесь  у роботі?

– Найчастіше – це постійні комунальні послуги. Але це труднощі усіх шелтерів, не тільки наших. А взагалі у нас гарний колектив. Ніколи не було такого, щоб я звернувся по допомогу, а хтось відмовив. Проблеми були завжди, але ми  їх з’ясовували разом із командою. Успішна команда – це запорука успіху. В нашому фонді набереться близько 30 людей, на яких я можу завжди розраховувати.

-Розкажіть історію, яка найбільше вам запам’яталася за весь час, що ви допомагаєте людям.

– Найбільше запам’яталась навіть не історія, а така невеличка традиція, яка була в нас у шелтері на Криворізькій. За ці роки тут побувало чимало людей. І от діти, які приїздили сюди із батьками, залишали свій відбиток долоньки на стіні. Для цього у нас була спеціальна фарба, яку вони наносили  на долоньку. І одного разу приїхала мама із новонародженим немовлям, якому було лише 3 дні. Намазали йому ніжку фарбою і залишили відбиток. І так дивишся на стіну – скрізь долоньки і одна маленька ніжка. Це дуже запам’яталося. Загалом же люди зустрічаються різні. Хтось і дякую не скаже, ну, ми і не чекаємо, а хтось приємні спогади залишає. У нас деякий час мешкала поетеса, так вона про кожного мешканця віршики написала. Бували різні ситуації, але гарних людей усе одно більше – і їхні вчинки і вдячність запам’ятовуються.

–Ви зараз займаєтеся і бізнесом, і фондом. Чи вистачає на все часу?

-Я сприймаю це  як до своє дітище та не звертаю уваги на те, скільки часу воно забирає. Ми проводимо нараду по роботі і я із підлеглими обговорюю питання, чи готові наші шелтери до опалювального сезону.  Спочатку я ділив час на фонд і на бізнес, а нині вже ні.

Уперта людина

– Що надихає продовжувати працювати, навіть коли буває важко?

– Я дуже вперта людина. Наш фонд буде працювати, принаймні під моїм керівництвом, стільки – скільки триватиме війна. Я помічаю, що чимало людей уже опустили руки, багато хто вже не справляється, а ворог тільки цього і чекає – щоб ми стали слабкими і втратили віру. Ми будемо допомагати стільки, скільки буде потрібно.

-Які маєте плани  на майбутнє?

– Хочемо, щоб фонд отримав право надавати офіційно соціальні послуги . Це дасть можливість допомогти одиноким маломобільним людям. Зараз, на жаль, ми можемо брати таких людей до себе тільки якщо в них є рідні, котрі будуть ними опікуватися. Одиноким ми поки що не можемо допомогти. Бачимо, що таких закладів мало, а людей багато. Такі особи  потребують допомоги більше, ніж діти, бо  дитина має  батьків, певних родичів, а ці люди – нікого.  Іще у Жовтих Водах хочемо зробити прихисток на 250 осіб. Там є гарна будівля. Лише потрібно запустити ліфт, завезти обладнання та погасити заборгованість за електроенергію. Якщо все вдасться – до кінця року плануємо відкрити там шелтер. Він має навіть умови для маломобільних людей – спеціально обладнані санвузли. Прикро, що багато шелтерів закриваються, а евакуація продовжується і зараз не можна кидати все це. Ми плануємо і далі  допомагати людям.

Юлія Приходько,
фото автора та з архіву Костянтина Жалдакова