Мирослав Скорик: «Велика мрія — просто творити та жити для душі»

Нещодавно музична спільнота відзначила день народження знаного в усьому світі українського композитора, музикознавця, народного артиста України, лауреата премії ім. Т.Г . Шевченка — Мирослава Скорика. Багато хто з музикантів називають його вчителем, який став для них прикладом справжнього творця, що мав свою мистецьку правду.

СІМЕЙНИЙ ЛІТОПИС

Мирослав Скорик народився 13 липня 1938 року у Львові в інтелігентній українській родині. Його бабуся Олена Крушельницька-Охримович була рідною сестрою Соломії Крушельницької. Підсобляла їй по господарству, а коли Соломія поїхала вчитись до Італії, — супроводжувала на перших концертних виступах та допомагала шити театральні костюми. Олена вийшла заміж за відомого українського фольклориста, політичного і громадського діяча Володимира Охримовича. Чоловіком їхньої доньки, Марії-Соломії, майбутньої мами Мирослава Скорика, став етнограф Михайло Скорик, гімназійний учитель, український діяч. Подружжя мало трьох дітей, Мирослав — наймолодший.

У 1948 році родину Скориків, зокрема і 10-річного Мирослава, вивезли до Анжеро-Судженська Кемеровської області. Вочевидь, хтось проговорився, що середній син Володимир разом із хлопцями у 40-х роках випускали антирадянські листівки або був донос на батька. У Сибіру майбутній композитор навчався гри на фортепіано в учениці Рахманінова, Валентини Канторової, і вже тоді виявив нахил до музики. Після смерті Сталіна, у 1955 році, сім’ю звільнили. Мирославу вдалося повернутися на два роки раніше. Коли вивозили родину, то у паспортах кожного було записано, що вони репресовані. Хлопець на той час паспорта ще не мав, тож на ньому не було плями «ворога народу». У 1955 році він вступив до Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка, де й навчався упродовж наступних п’яти років під керівництвом професорів Станіслава Людкевича, Романа Сімовича та Адама Солтиса. Володимир після звільнення жив у Львові, а найстарший, Юрій — в Австралії: брати побачились лише після багатьох років розлуки.

УЛЮБЛЕНІ КОМПОЗИТОРИ

Перше знайомство Мирослава з музикою відбулось у сім’ї. Батьки не були професійними музикантами, але із задоволенням вигравали вдома. Марія Володимирівна грала на фортепіано, а Михайло Михайлович — на скрипці: знав і виконував різноманітні карпатські мелодії, пісні і танці. Та все ж музика стала життям та основним фахом Мирослава Скорика завдяки оперній співачці Соломії Крушельницькій, яка побачила у 6-річній дитині майбутнього маестро.

«Я собі щось там придумував на піаніно. Батьки показали ноти, але не знали, чи віддавати мене у спеціальну музичну школу. Якось взяли до Соломії Крушельницької, щоб я показав свої здібності. У мене був абсолютний сильний слух. Ми прийшли до тітки Люні, як її називали, щоб я щось там показав. Я почав виконувати свій твір і сказав, що не буду грати на цьому фортепіано, бо це фальшування. Справа в тому, що Соломія Крушельницька вдома займалась зі студентами, а для вокалістів інструмент був налаштований на тон нижче. Вона зрозуміла, що я маю абсолютний слух і порадила батькам віддати мене у спеціальну школу», — пригадував митець. Він формувався на музиці своїх улюблених композиторів — Клода Дебюссі, Моріса Жозефа Равеля, на творах Стравінського, Прокоф’єва та Лятошинського.

КАР’ЄРНІ СХОДИНКИ

Роки студентства Мирослава Скорика відзначені його надзвичайною творчою активністю. Він був постійним учасником засідань Студентського наукового товариства. Грав у студентському оркестрі, а у 1963 році організував ВІА «Веселі скрипки», для якого писав естрадні пісні. Його дипломною роботою стала кантата «Весна» на слова Івана Франка. Після Львівської консерваторії Мирослав стажувався в аспірантурі при Московській консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. Завершив навчання у 1964 році з дисертаційним дослідженням на тему «Особливості ладу музикиС. Прокоф’єва», отримав науковий ступінь кандидата мистецтво­знавства. Надалі викладав композицію у Львівській та Київській консерваторіях. Тривалий час працював у США та Австралії. Наприкінці 90-х повернувся в Україну: завідував кафедрою історії української музики в НМАУ. Паралельно викладав у Львівській консерваторії. Під його головуванням проходили фестивалі «Червона рута» (1989), «Київ Музик Фест» (з 2002). Упродовж 2006-2010 років Мирослав Скорик був співголовою Національної спілки композиторів України, а з квітня 2011 року — художним керівником Київської опери: обіймав цю посаду до 2016-го.

«МЕЛОДІЯ» — ДУША УКРАЇНИ

Музика до пісень «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч», а у 1964 році — до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» зробила композитора Скорика популярним. Але особливу роль у його творчості зіграла «Мелодія ля-мінор», яку він написав у 1982 році до фільму «Високий перевал»: вона стала символом української душі. Звісно, стрічка витримала жорстку цензуру, картина була «антибандерівською», бо засуджувала національно-визвольну боротьбу. Мирослав Скорик розповідав, що багато композиторів відмовились від написання музики до цього фільму. А він мав досвід писати так, аби музика промовляла більше, ніж слова, тож зумів передати у «Мелодії» своє розуміння трагедії, свій жаль.

«Мирослав Скорик хотів знайти нову музичну мову. Він виробив свій досить яскравий, самобутній почерк. Говорив про те, що з «Мелодією» стався парадокс, що просто вдало вийшло. Але хоч би як там було, без цієї музики важко уявити українську тему. Світ багатоманітний і він був таким же у тому світі», — згадує український композитор, віолончеліст, лауреат Шевченківської премії Юрій Ланюк. Твори Мирослава Скорика постійно виконують в Україні, інших пострадянських країнах, у Німеччині, Франції, Австрії, Нідерландах, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, США, Канаді, Австралії. Композитор часто виступав як диригент і піаніст, у стилістиці продовжував традиції львівської композиторської школи, органічно пов’язаної з різноманітними первинними жанрами; дав модерне авторське бачення українського, зокрема карпатського, фольклору і львівського міського та салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.

Взагалі, творчий доробок Мирослава Скорика зібрав музично-театральні, вокально-симфонічні, симфонічні, камерно-інструментальні та фортепіанні твори; концерти для інструментів соло з оркестром; романси на слова Шевченка; музику до драматичних спектак­лів та понад 40 фільмів.

Видатний композитор пішов із життя 1 червня 2020 року у Києві. Після прощання з ним у столичному патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ, а потім — у Архикатедральному соборі святого Юра у Львові був похований на Личаківському кладовищі.

НАГОРОДИ ТА ПАМ’ЯТЬ

За визначні заслуги перед Україною у роз­витку національного музичного мистецтва, плідну композиторську, педагогічну і громад­ську діяльність Мирослав Скорик отримав звання Герой України із врученням ордена Держави, мав й інші високі нагороди, звання та премії. Пам’ять ушанована присвоєнням його імені Львівській національній філармонії та Кам’янському фаховому музичному коледжу. У Національній музичній академії України ім. Пет­ра Чайковського відкрито меморіальну дошку на честь митця.

Започатковано «Всеукраїнський композиторський конкурс ім. Мирослава Скорика», спрямований на підтримку і промоцію «симфонічної творчості нової ґенерації молодих українських композиторів, збереження та розвиток традицій національної композиторської школи. Запроваджено Державну премію України ім. Мирослава Скорика за вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва України та ініціювання новітніх непересічних практик у композиторській, виконавській, музикознавчій діяльності. Також митцю посмертно присвоєно відзнаку Президента України «Національна легенда України».

ЦІКАВІ ФАКТИ

Під час навчання в консерваторії Мирослав Скорик здобув спортивні розряди з легкої атлетики, настільного тенісу, бадмінтону, шахів. Цікавився туризмом на байдарках, автомобілями. Своїм друзям, з якими «ганяв м’яча» у Стрийському парку, неодноразово говорив, що йому більше подобався футбол, аніж музика. Викидав «фінти», за які його називали віртуозом м’яча, а ще «академіком грибів», бо маестро Скорик знався на них. Він дуже любив відпочивати у Карпатах, у селі Дубина біля міста Сколе. Там була родинна дача Крушельницьких, де часто гостювали музиканти.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ — ДЖЕРЕЛ)