На Дніпропетровщині знаходиться справжня козацька святиня

Не вперше приїжджаю до Самарського­ Пустинно-Миколаївського монастиря, що на Дніпропетровщині, та кожен візит особливий. Певно, тому, що існує якась таємниця у цьому древньому козацькому монастирі і у самій місцині, де він розташований. Загалом, то особливе місце не тільки для вірян, але й передусім для кожного, хто цікавиться знаменитими історичними будівлями та кому до душі місця, де буквально усе дихає українською старовиною.

ДУХОВНА СІЧ

Здається, кожної пори року Самарський Пустинно-Миколаїв­ський інший: навесні він ніби молодіє. Стоїть, осяяний світлом сонця, заколисаний пахощами трав та садів, грайливим співом пташок. Під літньою ж спекою стає, мов старий монах, замислений та поринений у думи про вічне. А ось яскравою осінньою дниною – мов вирує казковими барвами живої поетичної душі, очікує дива. І це диво приходить із першим снігом, що мов вінчає монастир, одягаючи у білі шати! Що вже казати, який чарівний Свято-Миколаївський узимку. Яке то щастя – побачити його саме цієї пори.

Монастир знайти нескладно, він розташувався десь за кілометр від центру м. Новомос­ковськ, на залісненому півострові. Але ці місця у старі часи виглядали інакше. Нині сюди веде заасфальтований шлях, що пролягає через лісосмугу. Раніше монастир був більше схожий на фортецю, що стояла на острові в оточенні дубового гаю, та від зовнішнього світу її відділяли рукави річки Самара і притоки річки Самарчук. Сюди нелегко було дістатися.

Не дивно, що у подібній місцині було зручно доживати сивочолим січовикам, які бачили у монастирі своєрідну Січ, але вже Духовну. Тож у переліку святинь-монастирів запорізького козацтва, безумовно, першочергове місце посідав саме Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Загалом, із тутешніми місцями пов’язані важливі сторінки історії не тільки запорізьких церков, але й українського козацтва та держави Україна у цілому.

Перша монастирська церква тут стала справді «історично першою» з відомих нині, зведених на січових землях.

Цікаво, що, за офіційними даними, монастир засновано лише на початку XVII століття якимось ченцем Паїсієм. Але вже 1576 року в грамоті поль­сько-литовського короля Стефана Баторія згадується «місто Самарь з монастирем і перево­зом». Тож маємо вагомі підстави вважати, що ця обитель набагато старіша. На думку деяких дослідників історії, тут знаходились іще дохристиянські святині й були певні енергетичні центри, що й досі впливають на людей.

За часів козацтва рядові січовики, гетьмани й отамани щедро жертвували на розвиток обителі. Тож при монастирі діяв також шпиталь і була зведена перша в Україні громадська школа, яка давала освіту не тільки дітям запорізьких козаків, а й приїздили сюди з Гетьманщини, Правобережжя. Тут була своя чимала бібліотека, де зберігалися книги «руською, латинською, німецькою мовами» та старі документи часів іще Київської Русі.

У 1904 році в монас­тирській бібліотеці зберігалося близько 150 рукописних і значна кількість друкованих книг XVІІ-ХVIII ст.

ГОМІНЛИВІ ПТАХИ

Козацька святиня нині об’єднує чотири храми: Свято-Миколаївський, трапезний – Антонія і Феодосія Києво-Печерських, Преображенський і підземний храм Кирика й Улити. Також за останні роки зведено колись знищену за радянських часів дзвіницю. Будівлі мальовниче вписуються в навколишній пейзаж, особливо чудові вони взимку, вкриті снігом.

Зрідка засніженими доріжками ходять ченці, поодинокі приїжджі. Але більша частина монастиря поглинута тишею, що деколи пробуджується гомоном горобців та синичок, які, попри зимові морози, час від часу грайливо, по-весняному зриваються зграйками з дерев, кущиків ялівця й шумно пролітають над головами людей, майже торкаючись їх.

Наслідуючи їхній приклад, зграя голубів, побачивши перші сонячні промені, що прорізають час від часу завісу снігу, теж зривається з куполу храму та дзвіниці й плавно робить коло над монастирем, скидаючись здалека білими крилами на янголів.

ЯК КОЗАК У МОНАСТИР ІШОВ

Гуляючи доріжками Свято-Миколаїв­ського, відвідуючи його цвинтар (має давнє походження, тут десь поховано козаків та отаманів, що доживали у монастирі), вертаємося думками до минулого цієї обителі. Неодноразово монастир ставав притулком для поранених і хворих козаків, справжньою фортецею, що вміло захищалася від ворогів. Часто бувалі козарлюги завершували й своє життя в цій обітниці.

Цікаві були звичаї, за якими січовий лицар ішов у монастир та перед цим, так би мовити, «прощався з попереднім життям».

Перед проводами до монастиря старий запорожець набивав червінцями пояс, запрошував понад тридцять своїх приятелів провести його, і це гучне товариство упродовж двох тижнів веселилось, танцювало, мандру­ючи Україною: співало, допомагаючи таким чином своєму літньому побратиму прощатися з мирськими втіхами. Слід зазначити, що подібні гуляння не завжди були мирними, тож не одне село чи містечко, яким ішов козак у монастир, буквально здригалося від таких розваг. З веселощами та піснями, танцями, братство йшло до монастиря. Лише діставшись до воріт святині, старий козак прощався зі своїми друзями, лишав їм свою зброю та коня, перевдягався у чернецьке, змінював ім’я та ставав новою людиною – монахом, що вже не проливав ворожу кров, а боровся за Україну духовно.

Та деколи такі ченці в час, коли треба було захищати обитель, швидко бралися за зброю, згадуючи войовниче минуле. Слід зазначити, що Самарський монастир неодноразово потрапляв у саме пекло битв, стаючи на бік Запорізького козацтва, та навіть був знищений аж до руїн. Зокрема, упродовж XVII ст. обитель козацька понад десяток разів серйозно зазнавала нападів. Під час одного з них тутешню церкву зруйнували, монастир пограбували і спустошили. Однак уже у 1670 році святиню стараннями козаків знову відновили, місцеву церкву відбудували.

Кажуть, від повного знищення козацький монастир завжди охороняли янголи-охоронці. Й цьому є підтвердження!

У монастирі було чимало святих ікон, але одна шанувалася найбільше, й досі шанується. Це ікона Божої Матері «Самарська». Перші чудеса козаки документально зафіксували у 1736 році. Але саме з 1807 року ікона постійно знаходилася в Самарській Свято-Миколаївській обителі й стала відтоді називатися «Самарською». Щорічно її урочисто хресною ходою несли селами та містами єпархії, і багато хворих отримували зцілення. Ось і досі люди їдуть у монастир по допомогу. Але нині тут знаходиться уже копія ікони. Ніхто не знає, де перебуває оригінал. До 1929 року він зберігався у Дніпропетровському історичному музеї. Потім був загублений. Та образ ікони й досі допомагає вірянам та усім, хто просить у святині допомоги. Кажуть, що Богородиця Самарська «повернулася на небо». Й, так би мовити, стала нерукотворною іконою, берегинею козацького роду та усіх, хто щиро попросить допомоги. Та найбільше Самарська Божа Мати захищає тих, хто є «воїнами духу», борцями за Україну та її волю.

Цікаво, що Самарська Богородиця ще й дарує діточок бездітним родинам. Такі дива неодноразово ставалися. Варто відвідати монастир та попрохати помочі у святині. Але дарує вона малят лише тим, хто від душі любить Україну й відчуває у серці зв’язок з козацтвом запорізьким, що завжди охороняло рідну Землю, Волю українського народу!

АНФІСА БУКРЕЄВА-СТЕФКО, ФОТО АВТОРА