Пані з львівської Погулянки
Львів не перестає вражати дивами. Однак тут є те, що стане по-особливому цікавим не лише туристам, але й корінним львів’янам. Сьогодні кореспондент «Вістей» познайомить читачів із місциною, про яку дізналася, перебуваючи у «місті Лева».
ДИКИЙ ПАРК
Дещо віддалено від центру Львова розкинувся мало примітний і трохи дикий ззовні парк «Погулянка». Більшість гостей міста про його існування навіть не здогадуються. Турист же, який уперше сюди потрапив, запитає: «А на що там дивитися?» Й певним чином буде правий.
На початку шляху парк зовсім не радує око: йти до нього треба повз пустир, перескакуючи не завжди чисті потічки, минаючи будівлю колись відомого, а тепер занедбаного виноробного заводу. Але ще кілька кроків – і витривалий мандрівник потрапляє у справжній казковий ліс: зі ставками, глибокими урвищами та величними буками, кожен з яких ніби промовляє чергову легенду про ці місця. Не варто ходити до Погулянки дуже пізно та ще й наодинці! Бо ж, кажуть місцеві, тут можна зустріти привидів із цвинтаря (поруч Личаківський. – Прим. авт.). А для чоловіків це місце небезпечне через панночку-чаклунку, про яку існують численні сказання.
ВЛАСНИЦЯ «ПІВОНІЇ»
От і ми, гуляючи Погулянкою якось увечері, не помітили, як у розмові торкнулися тої страхітливої легенди, від якої й нині ніби холодом обдає душу. Що вже було тоді казати: сонце таємниче сідало за ліс й одразу на Погулянці стало темно. Буки розгойдувалися вітром, деколи тужно скрипіли, вдало додаючи містичного ефекту. Здавалося, з глибини місцевого яру хтось неприязно дивиться на нас… Інколи з боку Личаківського цвинтаря чулися голоси.
Кажуть, ця місцина завжди була особливою, зачарованою, а тутешні жінки та молодиці були відьмами! Випадок, який стався тут понад 100 років тому, залишив у пам’яті львів’ян найбільш яскравий відбиток.
У 1910 році успішний молодий львівський адвокат закохався у власницю місцевої вілли «Півонія». Те кохання виявилося для чоловіка фатальним. Адвокат забув усе, чим раніше захоплювався. Віддавав увесь свій час молодій дружині, а вона «висмоктувала» з нього життя. Чоловік раптом постарів, почувався хворим фізично й психічно. Якось він поділився про свій стан із другом, відомим психіатром. Той провів огляд і помітив важкі розлади у поведінці товариша, що скаржився передусім на фатальну, майже патологічну сексуальну залежність від своєї дружини.
Лікар підійшов до питання як слідчий: переглянув старі історії хвороби і, нарешті, натрапив на медичну картку самої пані з Погулянки. І не повірив очам: жінка теж зверталася до психопатолога, але ще в 1875 році, коли була у віці 45 років! Як таке може бути? Невже це та сама жінка, але ж на даний момент їй мало бути не менше вісімдесяти! Натомість кохана друга на вигляд мала не більш як 30 років! «Певно, це лише збіг…», – поміркував психіатр та все ж забажав особисто познайомитися із Сарою Браг. Тільки-но її побачив – відразу закохався. І про друга з його проблемами враз забув. Тим часом львівський адвокат почував себе усе гірше. Й згодом помер від невідомої хвороби. А закоханий у пані Сару психіатр не зміг утриматися від бажання стати її новим чоловіком. Минали тижні спільного життя й раптом лікар став почувати себе недобре. Симптоми його хворобливого стану були схожі на недугу, від якої помер адвокат!
Одного разу психіатр із жахом довідався: його кохана мала попередні 6 шлюбів. І усі чоловіки вмирали! Чи ж не стане він одним із них?!.
Лікар марив коханою, але вирішив мати з нею бодай якийсь час лише дружні стосунки. І вже за кілька тижнів чоловік побачив зміни у дружині – вона почала старіти. На колись молодому обличчі з’явилися страшні зморшки, а волосся посивіло.
Одного вечора пані Сару знайшли мертвою на сходах її власного будинку. Та впізнати красуню було складно – жінка, яка ще місяць тому була молодою та привабливою, нині перетворилася на страшну стару відьму. Місцеві потім ще довго бачили привид пані з Погулянки, яка у місячну ніч ходить у пошуках кохання лісом та страхітливо ридає. Зустріти ж її для молодого чоловіка – не дуже добрий знак.
Є про Погулянку й інші легенди. Наприклад, розповідають місцеві, одну з тутешніх жінок, що теж зваблювала чоловіків та буквально «висмоктувала» з них усі сили, львів’яни спалили чи то повісили.
Згодом же на місці вілли пані Сари поселилися люди, але та родина недовго проіснувала, бо усіх мучили жахи.
Чи є у цих оповідях правда? Складно відповісти. В одному ж можна погодитися: історії схожі – тож чарівна на вроду жінка дійсно мешкала на Погулянці. А чи була вона відьмою – про це ми вже не дізнаємося. Певно й тутешня природа, що й нині є дуже мальовничою, додавала сили та краси місцевим жінкам.
ЧАРІВНЕ ДЖЕРЕЛО
Повертаємось із Погулянки вже вночі, поспіхом мандруємо її ярочками та стежечками, переходимо численні водойми. Ще одна тутешня родзинка – Венглінське джерело (або джерело Прибило) – давній водозабір у Львові, що має назву від імені адвоката Францішека Венглінського, який, кажуть, і спорудив тут заміську віллу Погулянка. Можливо, це той закоханий у Сару Брагу адвокат?! Венглінське джерело має цікаву споруду, що глибоко врізана у схил, її фасад прикрашений рельєфними зображеннями морських німф-нереїд у вигляді напівжінок-напівриб, що тримають у руках дари моря: мушлі та гілки коралів. Припускають, що автором цих фігур був львівський скульптор Пауль Ойтеле.
Загалом же джерело – набагато давніше, перші згадки про нього сягають ще 1407 року. Відтоді й до середини XX ст. воно постачало воду до чотирьох фонтанів на Львівському Ринку(довкола ратуші та до кількох прилеглих вулиць). Сам водопровід пролягав вулицями Львова. Кажуть, його вода була дуже смачною та живильною. Чи варто дивуватися тому, що місцеві жінки мали особливу красу та чарівність? Певно, й нині вони її мають! Тож будьте обережні, чоловіки!
АНФІСА БУКРЕЄВА-СТЕФКО
Головне фото: ua-travel.info
