Павло Пшенічніков: «Наші спортсмени гідно представляють Україну на світових змаганнях»

Повномасштабна війна не стала на заваді українським спортсменам. Вони продовжують підкорювати нові вершини та піднімати синьо-жовтий стяг на міжнародних змаганнях, прославляючи Україну. Відмінні результати демонструють спортсмени Дніпропетровської області, за досягненнями яких стоїть вагома праця тренерів. ­Павло Пшенічніков, старший тренер-викладач відділення тхеквондо спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву у Дніпрі в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» розповів про його захоплення спортом та тренерську діяльність.

ЗАЦІКАВИЛИ ФІЛЬМИ

– Павле, розкажіть, будь ласка, як прийшли до цього виду спорту та чому вирішили займатися ним на професійному рівні?

– Я народився у місті Світловодськ на Кіровоградщині. У другому класі почав займатися плаванням. Чому мене це зацікавило? Усі пішли, і я пішов. Займався плаванням упродовж 2-3 років. А потім друзі пішли до Клубу юних моряків, і я за ними. Схожа ситуація була і з секцією по дзюдо. А згодом, під час на­вчання у середній школі, у нас відкрилася секція з рукопашного бою. У 1989 році східні єдиноборства та карате були під забороною, тому відкриття секції з рукопашного бою стало дивиною. Тоді й почав там займатися. Так сталося, що друзі-однолітки покинули цей вид спорту, а я продовжив. І продовжую до цього часу.

– Хто був вашим тренером і справжнім наставником?

– У мене було багато тренерів. Це ті люди, які доклали чимало зусиль і мали вагомий вплив на мій вибір і моє майбутнє життя. Тренер із рукопашного бою – Олександр Григорович Смотров із міста Світловодськ. У 1992 році я закінчив школу і переїхав до Дніпра, аби вступити до Інституту фізичної культури і спорту (нині Придніпровська державна академія фізичної культури і спорту). І на той час там відкривалося відділення з тхеквондо. Ігор Леонідович Петренко став моїм першим тренером і наставником із тхеквондо. Ці дві особистості відіграли найбільшу роль у моєму майбутньому виборі професії.

– Як обрали напрям у спорті? Чим вас захоплює тхеквондо?

– Коли був підлітком, наприкінці 80-х років була така ера відеосалонів, де збиралися люди, вмикали магнітофон і дивились фільми. Тоді дуже часто транслювались різні бойовики зі сценами бою та вуличними бійками. Напевно, мені, як підлітку, це сподобалось, і також захотілося навчитися битися ногами. У моєму місті була можливість займатися тільки рукопашним боєм.

– Ви маєте відповідну освіту. Розкажіть, якими були студентські роки та перші досягнення?

– В інституті ми були першою групою набору на тхеквондо. І так склалося, що серед тхеквондистів я єдиний мешкав у гуртожитку. Більшість моїх сусідів були хлопці з боротьби. Певною мірою це впливало на мене. Під час навчання була одна особливість – ми мали тренування вранці та ввечері. І ось саме ввечері вони відбувалися в різних приміщеннях і місцях. У 1996 році ми займалися у спортивній школі на вулиці Херсон­ській, 3. Саме там до цього часу я продовжую працювати вже як тренер. Зараз це міська спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву.

– Звичайно, для кожного спортсмена будь-які змагання важливі. Проте, все ж таки, чи можете виділити найзнаковіші для вас?

– Зараз, коли понад 30 років я в тхеквондо, то змагання моїх учнів для мене важливіші, ніж мої. Але, якщо все ж таки говорити про мої досягнення, то, напевно, найважливішим стартом став Кубок України 98 року, коли я у ваговій категорії 84 кілограми посів перше місце та виконав норматив майстра спорту України. Загалом за час моєї змагальної кар’єри в тхеквондо я виступав із 1992 до 2000 року. 12 разів був призером чемпіонатів за кубки України, перемагав на національних змаганнях.

ТРЕНЕР-МОТИВАТОР

– Коли ви зрозуміли, що готові передавати свої знання іншим? Як розпочалася тренерська діяльність?

– Моя тренерська діяльність розпочалася у 1994 році. Ігор Леонідович Петренко покликав мене після тренувань і сказав: «Я хочу, щоб ти почав тренувати». А я кажу: «А що, я вже готовий?» На що він упевнено мені відповів: «Звісно, готовий». Так ми і почали. Упродовж кількох років я тренував молодих хлопців у секціях на базі середніх шкіл. У 1998 році сталася трагедія: помер Ігор Леонідович. Це негативно вплинуло на роз­виток тхеквондо не тільки Дніпропетровщини, але й усієї України. Через деякий час я почав допомагати своїм колегам тренувати збірну області, а потім повністю пере­йшов до залу на вулиці Херсонській, 3. Ця спортивна школа стала школою олімпійського резерву завдяки високим показникам із тхеквондо (ВТФ) нашими спільними зусиллями. Ми це спортивне звання отримали і гідно несемо далі.

– Розкажіть, будь ласка, про свої розряди і титули.

– Зараз я заслужений тренер України і майстер спорту з тхеквондо. Хоча вважаю, що коли мені вже незабаром виповниться 50, то звання майстра спорту – це більше пам’ятка про молоді роки. Ще маю чорний пояс 5 дану з тхеквондо (ВТФ) і 5 дан із хапкідо. Це інше корей­ське бойове мистецтво. Воно чимось схоже на тхеквондо, але більше прикладних практик. Якщо тхеквондо – це передусім спорт, то хапкідо – це бойове мистецтво.

– Яка вікова категорія спортсменів, яких ви тренуєте?

– На даний час у мене в залі працює 4 групи: 2 дитячі, середня та спортивна. Треную я, а також два моїх помічники – це наша тренерська команда. Цікаво, що зі мною в парі працює мій вихованець, а тепер уже помічник Андрій Геннадійо­вич Старков. Андрій свого часу також виконав норматив майстра спорту, дійшов до чорного паска 5 дану з тхеквондо (ВТФ), він є міжнародним рефері. У 2021 році на Олімпійських іграх у Токіо став кращим олімпійським рефері. А за підсумками 2021 року став найкращим міжнародним рефері світу за визнанням Всесвітньої федерації тхеквондо. Крім того, Андрій іще є тренером паралімпійської збірної команди України. Тому маємо, чим пишатися.

Від 2015 року я є старшим тренером дефлімпійської команди збірної України, тому в нас часто відбуваються навчально-тренувальні збори з тхеквондо серед спортсменів із порушеннями слуху, а з 2021 року ще й почали проводити збори збірної команди України серед параолімпійських спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату. На жаль, під час повномасштабної війни наша робота зупинилася, адже багато спортсменів роз‘їхалися, а деякий час офіційно тренування в нашому залі були заборонені. Проте з квітня ми почали відновлювати заняття.

– Поділіться переможними прикладами ваших спортсменів. У яких змаганнях вони беруть участь? Які місця посідають?

– Спорт – це багато і перемог, і поразок. Можу навести приклад наших результатів за 2022 рік. Це третє місце на дефлімпійських іграх у Бразилії, третє місце на Всесвітньому гран-прі з паратхеквондо, золота медаль на клубному чемпіонаті Європи серед юніорів, друге місце на тому ж чемпіонаті серед молоді та інші змагання. Попри те, що тренування у нас були офіційно заборонені, ми займалися на приватних територіях, іноді на вулиці, вдома, в готелях, по-різному. Тому показали такі цікаві міжнародні результати.

Крім того, треба зазначити, що є спортсмени, які нещодавно переїхали до інших міст та країн навчатися, але вже за межами Дніпропетровщини і за кордоном демонструють свої спортивні результати. Вважаю, що наша спортивна зала дає гарну підготовку і свої результати, навіть якщо спортсмени переїжджають до інших міст. Я та два моїх помічники підготували 39 майстрів спорту України та 2 майстри спорту України міжнародного класу з тхеквондо.  І, як я уже говорив, мій помічник Андрій Старков став заслуженим тренером України. До його підготовки я також доклав вагомий внесок.

ВИСОКА ВІДЗНАКА

– У 2022 році ви отримали звання «Заслужений тренер України». Як ви йшли до цього?

– В Україні існує єдина спортивна класифікація ще з часів Радянського Союзу. Для всіх визнаних видів спорту є певні вимоги щодо присвоєння спортивних звань. Починаючи з 3-го юнацького розряду і закінчуючи кандидатом у майстри спорту. Спортивні звання – це майстер спорту України, майстер спорту України міжнародного класу, заслужений майстер спорту та заслужений тренер України. Звання дають за перемоги на змаганнях національного рівня, медалі – на міжнародних чемпіонатах світу, на олімпійських іграх тощо. Для заслуженого тренера України я виконав один із пунктів: моя вихованка посіла перше місце на чемпіонаті світу серед спортсменів із вадами слуху, інша спортсменка, Марія – здобула перше місце на чемпіонаті світу в Ірані. Це були дуже важливі змагання для обох нас. Марія стала чемпіонкою світу, а я – заслуженим тренером України.

– Який ваш головний принцип і підхід у тренерській роботі?

– Головний принцип – це систематичність і планування. Спочатку ставиш перед собою завдання, дотримуєшся систематичних тренувань, потім – це систематичність у змаганнях, цілеспрямованість, досягнення цілей – від маленьких до великих здобутків. Крок за кроком ідемо від місцевих змагань, регіональних, національних – до міжнародних, змагань Європи і світу, потім – і Олімпійські медалі. Від маленьких перемог – до великих. Це і є мій головний принцип.

– Як ви вважаєте, який ви тренер за темпераментом?

– Я вважаю себе тренером-мотиватором, який підштовхує спортменів до досягнень та результатів. Крім того, я визнаю, що спорт – час­тина фізичного виховання, а це є вихованням людини, її характеру і внутрішнього світу. Можна сказати, що я тренер-вихователь. Також упродовж тривалих років виробив таку систему: якщо я працюю з малюками, то я друг; якщо працюю з підлітками – то я, мабуть, диктатор; а з дорослими – старший товариш. Загалом я більш суворий і вимогливий, але не тільки до них, а й до себе. Я власним прикладом засвідчую їм, що треба завжди бути у формі, і тренуюсь разом із ними.

– Чи зазнав нині цей вид спорту певних змін або труднощів під час повномасштабної війни?

-Тхеквондо ВТФ – є олімпійським видом спорту, і зараз в Україні, мабуть, лише в одному регіоні немає цього виду спорту – це Чернівецька область. В усіх інших регіонах тхеквондо є: десь більше, десь менше. До початку повномасштабної війни на змаганнях усіх вікових категорій збиралося близько 2 тисяч спортсменів. Тому, я вважаю, що це розвинений вид спорту. На міжнародних змаганнях, які відбуваються дуже часто, теж високий рівень конкуренції. Буває, що в одній ваговій категорії заявлені по 30-40 спортсменів, і треба провести 5-6 поєдинків на день. Це не тільки серед хлопців, але й серед дівчат. На змаганнях серед дорослих є багато титулованих і досвідчених спортсменів, існує дуже велика конкуренція – і змагатися їм цікаво. Звісно, повномасштабна війна принесла втрати, багато людей виїхало, у деяких регіонах тренування припинилися, бо там зруйновано спортивні зали. Відновлюємось, починаємо працювати більш масштабно.

– Ви – тренер-мотиватор для своїх вихованців. А що мотивує та підштовхує на нові досягнення саме вас?

– Мені допомагає хапкідо – це бойове мистецтво. Для мене це не робота, це моє хобі. Я тренуюся, підтримую свою фізичну форму через хапкідо. Тхеквондо – це дійсно спорт, він вузьконаправлений: це тренування на перемогу за очками, в тренувальному процесі треба дотримуватись тих правил і тих змін, які є на цей час. А хапкідо я викорис­товую як систему фізичного виховання, де можна обирати на свій смак і настрій навантаження. Сьогодні, якщо хочу, відпрацьовую удари ногами, завтра – руками, після­завтра – больові прийоми або кидки, або займаюсь із підручною зброєю. Це для мене певний відпочинок від змагального процесу в тхеквондо. Тому хапкідо – це моє хобі.

– Чи маєте першочергові плани після нашої перемоги?

– Звичайно, плани такі, як і були, – виховання спортсменів, бажання досягти кращих результатів. Зараз у мене є кілька спортсменів, які перейшли із юніор­ського спорту до дорослого. Хочеться реалізувати їхні плани, отримати медалі. Є бажання одержати відзнаки на олімпіаді, на паралімпіаді та дефлімпіаді. Просто хочеться миру для нас усіх, повернення до звичного життя і реалізації тих планів, які були до війни. Хочеться, щоб не гинули люди, щоб не руйнувалися будинки і міста, щоб Україна перемогла.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ПАВЛА ПШЕНІЧНІКОВА