Секрети Храму: Самарська обитель

400-річна історія, 100-літня ганьба і більш ніж 20-літнє відродження Свято-Миколаївського Самарського Пустинного чоловічого монастиря.

У 1576 році польський король Стефан Баторій дарував запорізьким козакам право на володіння фортецею і своїми споконвічними вольностями. Ті почали облаштовувати не тільки містечко Самарь, але і його околиці. У лісових хащах, на острові між Самарою та Самарчуком, де, за переказами, жили монахи-печерники, очистили місцевість, перерили її підземними ходами, побудували церкву і зруби для житла.

ВІД РАЮ БОЖОГО ДО… БОГАДІЛЬНІ

У 1602 році фортеця з церквою і госпіталем була перетворена на монастир. З кінця ХVII століття і до 1775 року (ліквідація Запорізької Січі) Самарський монастир був єдиною обителлю на землях Нижнього Подніпров’я. Козацтво називало монастир «раєм Божим на землі», «Самарською Палестиною». Воду з Самари в монастирських околицях вважали святою і визнавали цілющою.

У 1782 році заклали перший цегляний храм обителі й віддали в користування 25 тис. га землі, звели дзвіницю із 169-пудовим дзвоном.

У 1930 році монастир закрили і перетворили на богадільню для інвалідів громадянської війни, пізніше — для престарілих металургів, а в 1970-х — інтернат для дітей з ДЦП та психічними вадами. Тільки в 1993 році тут була знову створена церковна громада і засновано жіночий монастир, а в 1998-му повністю відновлено історичний статус обителі — відроджений Свято-Миколаївський Пустинний Самарський чоловічий монастир.

— Що представляла собою обитель 25 років тому, коли Вас призначили намісником? — запитую у намісника монастиря архімандрита Досифея.

— Узимку 1995-го тут іще тулилися нещасні паралізовані інтернатські дітки і сестри організованої жіночої громади майбутнього Тихвинського жіночого монастиря. Коли через три роки діток розселили по інших інтернатах, сестри переїхали до Дніпропетров­ська. Щоденної служби не виходило, оскільки не було кому читати. Також були відсутні проскури, їжа, одяг… Воцерковлені люди почали приносити якусь їжу, ми поступово наводили лад, почали облаштовувати підсобне господарство, відновили недільні служби, з’явилися парафіяни, півчі, а згодом — священник, трудники-насельники… Одне слово, з Божою поміччю життя налаго­джувалося.

— Скільки братії зараз нараховує обитель?

— Братія з різних причин то зменшується, то зростає і затримується в монастирі. Нині за трапезний стіл сідають близько сорока чоловік: десять ченців і священників, інші — трудники, послушники, паломники.

Не кожен витримає упродовж багатьох років розпорядок дня монастиря: 4.45 — підйом; 5.00 — 5.45 — ранкова молитва; 6.00 — благословення намісника на послух (розподіл на роботи); 6.15 — 7.00 — особистий час; з 7.00 — початок робіт; 10.00 — коротка перерва на ранковий чай; 12.00 — обід і продовження послуху; 18.30 — вечеря; 19.00 — вечірня молитва або продовження робіт; відбій — у принципі, лягати спати можна після вечірньої молитви, але раніше 23.00 не лягають.

ПІДЗЕМНА ТАЄМНИЦЯ МОНАСТИРЯ

Підземний храм Кирика й Улити знаходиться під старими храмовими спорудами. За займаною площею культових споруд поступається лише підземним печерам Києво-Печерської лаври.

Вражає своєю монументальністю: масивні арки колон, стель і стін, викладених півтораметровим шаром цегляної кладки. Решта, ледве помітні на стінах фрески святих і надзвичайна для спекотного літа цілюща прохолода. Судячи з усього, під землею козаки і ченці не тільки молилися, а й жили, ховаючись від ворогів.

«Давно хочу це величезне і занедбане підземелля відреставрувати і перетворити на діючий храм, де влітку і взимку буде природно підтримуватися комфортна температура, — розповідає отець Досифей. — Бог почув мої молитви і послав нам прихожан-благодійників, які профінансували будівництво дзвіниці, виготовлення й установку дзвонів, а також майбутню перебудову і реставрацію храму Миколая Святителя. У найближчих планах цих же меценатів — реставрація підземелля з виготовленням унікального іконостаса з білого каменя».

МОЛИТВА НЕ ПРИПИНЯЄТЬСЯ НІ НА МИТЬ

— Ось уже 20 років, як у монастирі щодня відбуваються богослужіння. А з недавнього часу знову взяли на себе подвиг цілодобово читати псалтир — кількість братії дозволяє. Тепер це послух для кожного псалтирника, який триває дві години на добу і дуже дисциплінує. Тобто молитва в монастирі не припиняється ні на мить.

Вінчанням наречених, хрестинами новонароджених, відспівуванням покійних намагаємося не займатися — це доля білого духовенства, мирських священників. А тут храм монастирський, для братії. Тільки якщо люди настільки наполегливі в бажанні здійснити обряд саме в Самарському монастирі — йдемо назустріч, не відмовляємо. Це буває украй рідко, тому що ченцеві тоді ніколи буде Ісусову молитву прочитати, щоб урятувати свою душу: «Господи, Ісусе Христе, сине Божий, помилуй мене, грішного!» Чернець може мовити її кілька тисяч разів, як його наставляє духівник, для чого й існують чотки, але від цього не повинні страждати монастирські справи: траву треба покосити чи сніг прибрати, корів подоїти, обід приготувати…

ПІДСОБНЕ ГОСПОДАРСТВО

За твердженням намісника Досифея, зараз воно порівняно скромне: шість корів, город, пасіка, сад. Своїх продуктів ледь вистачає до весни. Тому за традицією після Покрови братія споряджає пару возів у ближні села — продовольчої палички-виручалочки монастиря. Там місцеві жителі наповнюють монастирські вози продовольчими надлишками. А нашим першим благодійником стала також легендарна людина — голова агрофірми «Наукова» Микола Іванович Агафонов, який, не замислюючись, подарував монастирю шість корів і п’ять коней.

АНКЕТА «ВІСТЕЙ ПРИДНІПРОВ’Я»

ВІДВЕРТО ПРО СЕБЕ

Намісник Свято-Миколаївського Самарського Пустинного чоловічого монастиря архімандрит Досифей (Костянтин Савелов).

50 років. Народився і виріс у Дніпропетровську. Ще в дитинстві його набожна бабуся напророкувала онукові шлях священника. Кості ж дуже хотілося стати головою колгоспу, навіть вступав до сільгоспінституту…

Після невдалої спроби працював у радгоспі «Дніпро», на лакофарбовому заводі, де, як сам зізнається, отримав путівку в життя. Закінчивши механічне відділення індустріального технікуму, працював на Петрівці, але, не знайшовши себе ні там, ні в цьому суєтному світі, згадав бабусине пророцтво і вирішив присвятити себе служінню Богу — вступив до Київської духовної семінарії.

«А коли в Києво-Печерській лаврі вперше побачив справжніх ченців, переконався в правоті мого духівника і точно визначився з вибором. Прийняв чернецтво на третьому році навчання в семінарії,- розповідає намісник. — Ось, чесно, як на сповіді скажу: внутрішньо я монах, а зовні — не завжди, тому що не завжди веду аскетичний спосіб життя. Як людина, вихована в культурній радянській родині, та поганий чернець, люблю спів, люблю слухати музику — особливо пісні радянських композиторів, улюблений співак Петро Лещенко. До недавнього часу був у мене навіть раритетний патефон з платівками, який подарував своєму духовному чаду. Ще люблю класичну музику», — зізнається Досифей.

Після семінарії деякий час служив ієродияконом у Києво-Печерській лаврі, в Шаргородському монастирі на Вінниччині. У 1995 році спробував щастя у нашого владики Іринея, намагався отримати прихід у Дніпропетровській єпархії. Не роздумуючи, владика вказав мені на Самарський монастир, за що я йому безмежно вдячний. Своєю прозорливістю владика Іриней урятував мене від спокуси парафіяльного мирського життя. Дай бог йому многая літа!

Євген Євтушенко