«Вони зайшли». Перші дні окупації Енергодару у спогадах містян та військових

4 березня минає чотири роки з дня окупації Енергодара. Весь цей час згадка про місто не зникає з перших шпальт світової преси, оскільки місто лишається для росіян стратегічно важливим важелем тиску на громадську думку і рішення західних партерів України.

Адже Запорізька АЕС є найбільшою атомною електростанцію Європи, а значить – це ефективна можливість сіяти атмосферу страху через можливу екологічну катастрофу у гібридних засобах війни.

До річниці окупації ми поспілкувалися з двома мешканками та військовими, які перебували в Енергодарі на початку окупації. З міркувань безпеки імена цивільних змінено – у тексті вони Галина та Олена. Військовослужбовці погодилися говорити зі згадкою позивних без зазначення імен і підрозділів.

«Ми сиділи в коридорі й чекали»

– Де ви перебували й чим займалися в той момент, коли стало зрозуміло, що в місті починається окупація?

Галина:

Були вдома. Я ще продовжувала ходити на роботу, бо жодних вказівок не було. Здавалося, що кожен вирішує сам – їхати чи чекати. Ніхто не вірив, що місто атомників можуть реально захопити.

Олена:

Ми з мамою були вдома. Коли в телеграм-каналі мера з’явилося повідомлення «Вони зайшли», почалися вибухи. Сиділи в коридорі, плакали. Батько вийшов на балкон і почав робити коктейлі Молотова, намагався хоч якось діяти. Мені було 16 років. Здавалося, що життя закінчується, навіть не почавшись.

Військовий (позивний «Хмара»):

Інформація приходила швидко, але психологічно складно було прийняти, що це вже відбувається. Ми розуміли: якщо бой біля станції – це зовсім інший рівень відповідальності й ризику.

«Місто на паузі»

– Як змінилося життя в перші дні після окупації?

Галина:

Зникло пальне та інтернет, перестали працювати банкомати. Магазини закривалися, товарів не було. З’явилися черги за хлібом. Було відчуття, ніби ми опинилися в замкненому просторі.

Олена:

Голод змусив нас вийти з дому. Зв’язку не було. Ми не могли додзвонитися один одному. Потім почали працювати стихійні ринки. Окупанти контролювали все, навіть змушували писати ціни в рублях. Найважче було звикнути мовчати.

Військовий (позивний «Малий»):

Найбільша проблема – невизначеність. Ніхто не мав повної картини. Рішення приймалися швидко. Психологічний тиск був не менший за фізичну небезпеку.

«Інформація теж стала зброєю»

– Як швидко в місто почала заходити російська пропаганда?

Галина:

Дуже швидко. Здавалося, що вони готувалися до цього заздалегідь. Уже на третій день окупації ми побачили в центрі міста автобус із російською пресою та якимись «інформаційними матеріалами». Людям роздавали газети, листівки. У них писали, що «Росія прийшла назавжди», що все під контролем і що тепер буде «мирне життя». Це виглядало абсурдно на фоні вибухів і страху.

Олена:

Спочатку зник український зв’язок і телебачення. Потім почали з’являтися нові канали з російськими новинами. Вони постійно повторювали одні й ті самі повідомлення. Я пам’ятаю той автобус із пресою — він стояв біля ринку. Люди проходили повз, майже ніхто не брав ті газети. Це відчувалося, ніби нам намагаються швидко переписати реальність.

Військовий (позивний «Фартовий»):

Пропаганда завжди заходить одразу після військових. Це частина плану. Вона працює на страх, на ізоляцію, на створення альтернативної картини світу. Тому інформаційна боротьба – не менш важлива, ніж оборона на фронті.

«Про атомну станцію»

– Що ви відчували, коли почалися бої біля Запорізької АЕС?

Олена:

Ми всю ніч молилися, щоб станція не вибухнула. Страх був не навіть за себе, а за всіх.

Військовий (позивний «Тихий»):

Найсильніше тиснуло усвідомлення, де ти знаходишся. Це ж не просто військовий об’єкт. Наслідки могли бути глобальними. Багато рішень ухвалювалися в умовах обмеженого часу та інформації.

«Дорога через блокпости»

– Як вам вдалося виїхати з міста?

Галина:

Ми з донькою виїхали наприкінці квітня. До Запоріжжя – 26 блокпостів. На кожному перевірки. Було страшно, що можуть не пропустити.

Олена:

Я виїжджала в серпні через Василівку. Стояли в черзі. Перевіряли телефони, документи, речі. Це був шлях через напругу й невідомість.

Військовий (позивний «Малий»):

Дорога, це окрема історія. Блокпости, напруження, постійне відчуття, що будь-що може піти не так. Але зупинятися не можна. У них були списки, але деяким везло, в потоці людей, вони могли забути перевірити нас, військових.

«Найцінніше – в одній переносці»

– Що найбільш цінне ви вивезли з окупації і чи змогли забрати своїх домашніх улюбленців?

Галина:

Я взяла документи, кілька сімейних фотографій і нашу маленьку собаку Дафну. Вона невелика, тиха, дуже прив’язана до нас. Я боялася, що на блокпості скажуть залишити її. Ми посадили Дафну в переноску й накрили курткою. Коли один із військових відкрив багажник, вона навіть не поворухнулася. Мені здається, вона відчувала напругу. Уже після перетину останнього блокпоста вона тихенько заскавчала. Найцінніше, що ми вивезли – це родина і відчуття, що ми разом.

Олена:

Я забрала документи, ноутбук для навчання і свою домашню щуриху на ім’я Муля. Вона жила у клітці біля мого столу. Я не могла її залишити. Посадила її в переноску й сховала в рюкзак. Під час перевірки речей я переживала більше за неї, ніж за себе. Коли ми вже були на підконтрольній території, я відкрила переноску – Муля тремтіла, але була жива. Тоді я зрозуміла: навіть така маленька істота пройшла з нами через окупацію. І це частина нашої історії.

Військовий (позивний «Тихий»):

Найцінніше, що люди вивозили, це не речі. Це – близькі. Досвід, який змінює. І розуміння, заради чого ти тримаєшся.

«Пам’ятати»

– Що, на вашу думку, обов’язково потрібно пам’ятати про початок окупації Енергодара?

Галина:

Історії мешканців. Кожен пережив це по-своєму. Ці спогади мають бути зафіксовані.

Олена:

Люди з українськими прапорами на блокпостах. Наші військові, які обороняли атомну станцію. В ніч з 3 на 4 березня ми молилися, щоб вона не вибухнула. Станцію ніхто не здавав добровільно.

Матеріал підготувала Ангеліна Іваненко